Історії, які ви нам довірили
Студентка Анастасія втратила під час війни своїх друзів, одногрупників. Вони були мирними жителями, не брали участі в бойових діях. Минуло багато років, але відчуття безпеки в дівчини досі немає. І вона хоче вберегти дітей від травмуючого досвіду війни.
Війна для мене почалася у 2014 році, коли я зрозуміла, що більше не можу потрапити в Донецьк. Точніше, я туди потрапила, але він був уже не тим, яким його знала до військових дій. У 2013-му це було моє природне середовище проживання, а коли приїхала у 2014-му, уже щось стріляло, бахало. Я проїжджала там, де раніше вчилася, а поруч стояла спалена машина й розбиті під’їзди в будинках. Такого в моєму житті не було.
Коли бачиш, що відбувається в твоєму рідному місті, із тими місцями, які були для тебе найближчими, це неймовірно. Це при тому, що я спостерігала, не була учасником.
На початок бойових дій я навчалася в Харкові. Коли поверталася додому, мій шлях лежав через вокзал Донецька. Я приїхала, і все було не так. Згодом взагалі не було можливості туди потрапити. А до цього все бурхливе й цікаве життя проходило саме в Донецьку.
Відчуття, що це не той Донецьк, який був у моєму дитинстві, юнацтві. Коли була можливість, подружка запрошувала: приїжджай. А я на психологічному рівні розуміла, що немає цієї легкості, безтурботності, гарного, позитивного. Є інша картинка сприйняття рідного для мене місця. Воно залишилося дорогим, але в мене якесь травмуюче відчуття.
Тоді всі наші розмови зводилися до того, що робити, якщо щось трапиться, наприклад, снаряд влучить у будинок. У моєму оточенні були пенсіонери, які не могли зірватися й завтра виїхати, вони прив’язані до свого будинку, квартири, місця. Ніяких особливих запасів не було, щоб кудись поїхати навіть на деякий час. Усі переживали, обговорювали: треба зібрати документи, щось цінне.
Продумували, куди ми можемо на якийсь час виїхати. Ніхто не розглядав ситуацію, щоб залишити будинок або квартиру назавжди. Коли стосувалося наших близьких і знайомих, ми переживали, як у них там стан. У нас є знайомі в Донецьку, в інших містах, де конкретно відбувалися бойові дії. Усе, що нас турбувало, — безпека близьких і наша.
Запам’яталося, коли я дізналася про смерть одногрупників, близьких друзів. Це були звичайні люди, не учасники бойових дій із будь-якого боку, переважно молоді хлопці, діти моїх знайомих.
Ще запам’яталося відчуття, що пройшло п’ять років, а немає ніякої безпеки. Усі страшні речі, які відбуваються, я розумію, що можуть трапитися з ким завгодно. Це те, що тепер асоціюється з воєнними діями. Ще неможливість спілкування з рідними та близькими, які виїхали через ці події в інші країни. Звичайно, спілкуватися й бачитися дуже складно. Багато хто живе у стресі, вони вже не такі, якими були до цих подій.
Не можна сказати, що я відчуваю страх. Швидше, я розумію, що сиджу вдома, але іноді думка з’являється: чи добре насправді? Таке відчуття, що безпека відносна.
Тому мрію про добробут мій і оточуючих. Ми не можемо допомогти тим, хто сформувався й виріс у цій ситуації. Але ті, хто народжуватиметься, не повинні мати такого трагічного досвіду. Усе в наших руках, рішеннях, діях, думках – не допускати повторення подібних ситуацій. Поки ж ми навчилися цінувати те мале та звичайні речі, які є у нас в житті, тому що ми це часто не цінуємо, доки не втратимо.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
