"Врятуйте брата. Ви не розумієте, таких, як він, немає!"

Число українських дітей, які загинули у війні Росії проти України, щомісяця росте. На ранок 17 грудня 2022 року було відомо про 450 неповнолітніх українців, яких убила Росія. Втім ці дані не є повними, адже російські війська і далі атакують мирне населення, а ідентифікація загиблих триває. Радіо Свобода разом з платформою памяті Меморіал розповідають історії вбитих дітей. Якими були маленькі українці, які загинули через російську агресію? Ким хотіли стати та про що мріяли? 

Анастасії Колчиній із Зеленодольська на Дніпропетровщині вагітність давалась важко. До 5 місяців був сильний токсикоз. Під серцем вона носила двох синів. Близнюки народились на кілька тижнів раніше від планової дати – 22 грудня 2012 року.

Першим на світ з’явився Руслан, за три хвилини – Денис. Через кілька днів Анастасію разом із синами виписали додому.

Невдовзі після народження дітей жінка розлучилася з чоловіком. Синами опікувалась разом із мамою. Настя одним немовлям займається, а бабуся Надія – іншим. Так братики один одного не будили, висипалися.

Хлопчики росли активними та гучними. У кілька місяців вони вже штовхалися під час ігор. Як подорослішали, мама віддала синів на футбол, в команді брати відбирали один в одного м’яча.

Почне один прибирати у квартирі – другий теж хоче показати

«А тренер їм кричить: «Брати, ви ж в одній команді! Що ви робите?». Любили змагатись між собою. Почне один прибирати у квартирі – другий теж хоче показати, що мені допомагає. На водосховище Денис та Руслан з вудками ходили – хто більше бичків для кішки наловить», – згадує Анастасія Колчина.

Хлопчики все робили вдвох. На дачі бабусі Надії мали маленькі лопатки, копали ямки для овочів, збирали помідори.

«Вдвох біля мене крутились. Денис – добрий-добрий. Разом із Русланчиком приносив мені квіти», – розповідає бабуся Надія Колчина.

Денис та Руслан любили кататись на велосипедах та самокатах й всілякі активності. Найулюбленіший урок у школі – фізкультура.

На заняття ходили із задоволенням. Вчилися, як усі. Вдома роблять домашнє завдання і сміються-заливаються, від завдань дуже легко відволікались.

Брати обожнювали тварин і з нетерпінням чекали на прогулянки з подругою мами Іриною Домбровською. У жінки – хаскі Бос.

«Постійно питали: «Тітко Іро, як там Бос?». Ми, мабуть, щодня зустрічались і гуляли у сквері неподалік», – розповідає Ірина Домбровська.

Після 24 лютого, коли почалось повномасштабне вторгнення Росії, мама разом із синами ховались по підвалах будинків. Реагували на кожну тривогу. Один з обстрілів Настя якось застала із Денисом вдома, а Руслан тоді був у бабусі Надії.

«Тільки в коридор із ним, як свист та бабах, свист та бабах. Тільки вушка йому встигала закривати», – пригадує.

Якось після обстрілів Денис запитав маму: «А буває таке, що коліна тремтять?». Вона зрозуміла, що дитина сильно боїться…

Цьогоріч влітку Денис із Русланом знайшли двох хворих цуценят, принесли їх додому. Одне – загинуло, а інше – вижило. Поки займались його лікуванням, воно якось і прижилось у родині. Хлопчики назвали тварину Кулею.

Третього вересня близнюки гуляли в сквері, що поряд із житловими будинками. Були з мамою, бабусею та її подругою Іриною Домбровською. Поряд крутились Бос та Куля.

«Вкотре проїхали танки, у них сиділи брудні такі, змучені солдати, наші захисники. Ми їм помахали. Мама моя їх перехрестила. Дорослі сиділи, розмовляли на лавочці, а діти бавились із собаками», – згадує Анастасія Колчина.

Раптово у сквер та прилеглі вулиці почали прилітати снаряди із реактивних систем залпового вогню. Вони лягали у шаховому порядку. Дорослих із лавочки відкинуло вибуховою хвилею. Почали бігти військові, кричали, щоби всі лягали на асфальт та прикривали голову.

У ці миті Анастасія намагалась знайти Дениса.

Врятуйте брата. Ви не розумієте, таких, як він, немає!

«Рукою намацувала простір навколо себе. Він був біля моїх ніг. Я до нього: «Деня, Деня…», а він мовчить. Хоч говорили лежати, та я почала повзти до сина. Поряд кричав Руслан», – згадує обстріл Анастасія.

Деня мовчав. Коли мама до нього доповзла, побачила кров на шортах. У тілі хлопчика було кілька глибоких ран від уламків снаряда. Сім’ю відвезли в лікарню.

Всю дорогу Настя розмовляла з травмованим сином:

– Деню, мама тебе любить. Ти чуєш мене?

Він кивав. Брат Руслан плакав: «Краще б по мені влучило, я більший, ніж він».

Спочатку родину відвезли у лікарню до Апостолового. Там Руслан постійно повторював, що його брат не помре, а Анастасія не розуміла, чому її син має померти…

З Апостолового дитину скерували до лікарні Кривого Рогу. Там пораненого Дениса забрали на операційний стіл. Минуло 40 хвилин. Лікар попросив Анастасію зайти, а Руслана – залишитися. Так жінці сказали, що її син помер.

Забіг Руслан і почав трясти лікаря за плечі. На підлогу впав, кричав: «Врятуйте брата. Ви не розумієте, таких, як він, немає!

Бабуся Надія та мама Анастасія ходять на могилу Дениса кілька разів на тиждень. Напередодні Святого Миколая бабуся віднесла на цвинтар загиблому онукові солодощі та подарунки, а вночі поклала під подушку по шоколадці: одну – Руслану, іншу – Денису.

«Ми до Дені ставимось як до живого. Щоб він не сумував, що забутий», – розповідає Надія Колчина.

22 грудня – на день народження близнюків – могилу Дениса прикрасили кульками. Поставили там і ялинку – до новорічних свят.

«Один день народження на двох. Спочатку в церкву, потім на кладовище, потім додому… Русланчик каже, що без Дені скучно, такого дня народження ще не було. Він дуже сумує за братиком, проситься піти до нього. Присилає собі смайлики з його телефона», – каже Анастасія.

Напередодні обстрілу, пригадує мама, Денис спитав її:

– Навіщо ти нас народжувала?

– Щоб любити.

– А ти нас навіть за мільйон нікому не віддаси?

– Звичайно, ні!

«Не втримала його… Зараз дивлюсь на Русю – і розумію, як сильно Дениса не вистачає…», – каже Анастасія.

22 грудня Денис Котелевич мав святкувати свій перший ювілей – 10 років.

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.