«Часу дістатися до підвалу не було, а снаряди падали все ближче»

Війна примусила школяра переосмислити своє життя, яке тільки починалося. Разом із батьками Тимофій ховався від обстрілів і спав у холоди в підвалі, але не наважувався залишити рідне село. Пізніше закінчив технікум в Маріуполі й вирішив повернутися в Лебединське з новими переконаннями та любов’ю до життя.

Народився я в Маріуполі, а жив з батьками недалеко, у селі Лебединське. До війни я був звичайним безтурботним підлітком зі своїми інтересами й захопленнями, ходив до місцевої школи.

Для мене війна почалася 5 вересня 2014 року. У нас перенесли перший дзвоник у школі, незвично було сидіти вдома в День знань. У той день був несподіваний обстріл, до якого ніхто не був готовий у свято. Як стало відомо, у селі загинуло двоє дітей і кілька дорослих.

Але найбільше мені запам’ятався ранок 15 лютого 2015-го. Минуло вже шість років, а ті події досі стоять перед очима. Мама тоді чомусь прокинулася дуже рано й розбудила нас із батьком. Наче відчувала щось погане. Ми сиділи й розмовляли, як раптом почався обстріл. Це було настільки несподівано та швидко, що ми просто впали на підлогу.

Обстрілювали вулицю, часу дістатися до підвалу не було, залишалося лежати та слухати, як снаряди падають усе ближче. Тієї миті я задумався: можливо, бачу батьків востаннє. Нам пощастило більше, ніж іншим, снаряди лягли поруч із будинком, але ж комусь влучило і в будинки.

Навіть військові тоді говорили, що краще виїхати, тут все розбомблять. Мене долало почуття безвиході, було страшно, але я не хотів залишати батьків.

Ми залишилися. Потім були довгі три місяці очікування. Часті обстріли, комендантська година, ночівлі в підвалі, доводилося спати там навіть при мінус 10°.

Добре, що в наше село привозили гуманітарну допомогу. Це був Фонд Ріната Ахметова, Червоний Хрест і європейські організації. Власне, на неї і виживали, адже через війну багато хто, мій батько зокрема, втратили роботу, і грошей практично не було. Вони привозили продукти, воду, медикаменти й медиків, які допомагали людям. Також допомагали відновлювати зруйновані будинки.

У 2015-му я все ж переїхав до селища Нікольське (тоді Володарськ). Там намагався все почати з чистого аркуша. Пішов у нову школу, потім вступив до електромеханічного технікуму в Маріуполі. Ще деякий час жив у Володарському, але туга за родиною та рідними місцями перемогла страшні спогади – я повернувся в Лебединське.

Через війну село вже не буде колишнім, немає транспортного сполучення з містом. Раз на тиждень або рідше ходить соціальний автобус. Водопроводу немає, бувають перебої з електроенергією. За цей час змінився і я. Зараз дійсно ціную та вдячний за все, що маю. У першу чергу – за життя. Адже, як показує війна, його так легко втратити.