Гунько Каміла, учениця Берестівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Соледарської міської ради Донецької області

Війна… Страшне слово, яке залишається у пам’яті кожного назавжди. Тяжкі часи та страшні події, які відклалися у спогадах будь-якої людини по-своєму. Для когось – це часи голоду, для когось – втрата близьких, або розлука з коханим. Юнак, який обіцяв матері повернутись додому, поліг у землі… Мати, яка чекала листа від сина, отримала звістку про його загибель. Посивіла голова люблячої матері, зажурилася вона. І тільки сльоза котиться по зморщених щоках…

На Донбас війна прийшла навесні 2014-го. Боєздатність української армії на той час була на низькому рівні. Чоловіки масово добровільно ставали до зброї, у той час було створено багато добровольчих батальйонів. Поповнювалися ряди Збройних сил України, в той рік було відновлено й Національну гвардію.

Живу я в селі Берестове Бахмутського району Донецької області. Протягом всього 2014 року моя сім’я спостерігала за бойовими подіями на Донбасі завдяки новинам. Кожного дня ми сподівались на перемогу нашої гвардії, але самі і уявити не могли, що чекає нас далі…

Пам’ятаю той день, мов вчорашній. 27 липня, спокійний літній вечір. Вдома я була зі старшою сестрою, бо батьки поїхали на працю. Мені тоді було 9 років. Готувалися до сну, дивилися телевізор, як раптом гучний звук вибуху: шматки землі залетіли у відчинене вікно.

Сестра швидко почала збирати найважливіші речі. Ми заховались у найбезпечнішому місті нашого будинку – у ванній кімнаті. Пострілів більше не було чути. Заспокоївшись, ми намагались зателефонувати батькам, але зв’язку не було. Від переляку я навіть не пам’ятаю, як закінчилась ця жахлива ніч.

Вранці з’ясувалось, що в нашому дворі розірвався снаряд. Дізнавшись про це, батьки наступного дня відвезли нас до Харкова, де на той час жила і навчалась моя сестра. Щодня я слідкувала за новинами по телебаченню, слухала розповіді мами по телефону про те, які події відбуваються навколо села. Щось розуміла, інше просила пояснити дорослих, але розуміння тієї ситуації прийшло набагато пізніше, коли я подорослішала. Уявляється жахлива картина: здіймається пил над витоптаним полем, сонця не видно вже місяць, лише постріли, які вбивають людей один за одним, та вибухи, які залишають в душі лише страх…

Тим часом бойовики захоплювали більшість великих міст Донбасу. За літо 2014-го сили АТО взяли під контроль Слов’янськ, Краматорськ, Лисичанськ та інші села і міста. Контроль над кордоном Донеччини та Луганщини з Росією Україна втратила.

5 вересня 2014 року в Мінську вперше були підписані угоди про припинення вогню. Перемир’я регулярно порушували, сторони звинувачували одна одну в обстрілах. Бої під Донецьким аеропортом, вихід українських військ із оточення під Дебальцево призвели до численних людських жертв. Військовий з фронту розповідав, що бойовики застосовували безпілотники, з яких кидали вибухівку на українські позиції, українські позиції обстрілювали із стрілецької зброї, гранатометів і мінометів.

З початку березня 2014 року Росія активно нарощувала військову присутність вздовж державного кордону України за рахунок військ Центрального та Західного округів. Загальна чисельність військ поблизу державного кордону України становила більш як 100 тис. осіб. Завдяки зовнішньополітичному тиску вдалося примусити Російську Федерацію зменшити концентрацію військ. За роки протистояння розглядалися різні можливі сценарії розвитку воєнно-стратегічної обстановки довкола України.

Можна продовжувати аналізувати події та наводити приклади і далі, бо від початку війни пройшло вже сім років. Сьогодні мені шістнадцять і, навчаючись в 11 класі, сприймаю інформацію інакше. Навколо нашого села розташовані військові частини, які контролюють ситуацію на лінії розмежування, оберігають мирний сон громадян, зустрічаються зі школярами, ведуть бесіди із старшокласниками щодо важливості захисту кордону нашої держави. І хоча час від часу віддалено лунають постріли, звуки гармат, я добре розумію, що країна в надійних руках.

Кожна війна жахлива по-своєму. Вона завжди має невиправні наслідки, залишає в землі сотні тисяч людей. Це страшне випробування, яке, на жаль, проходить не кожний. Ідучи на передову, воїни проявляють патріотизм, вони готові захищати рідну землю для того, щоб у їх нащадків було завжди тільки мирне небо над головою. Я вірю у світле майбутнє Донеччини.

Нехай наш край процвітає, нехай буде мир у всьому світі.