Життя в окупації було складним, але й виїжджати було страшно – дуже вже багато росіян було довкола.

Мені 64 роки. Ми зараз проживаємо з донькою, зятем і онучкою.

Коли почалась війна, ми були у Бериславі. Я прокинулася дуже рано від вибухів. Коли почула перший вибух, думала: може, мені почулося. А тоді був другий, і я вже пішла будити дочку, зятя. Сказала, що, мабуть, почалася війна. Ми вийшли з хати. Зять виліз на гараж, побачив, що в районі Нової Каховки горить, палає. Було чути вибухи. Був страх. Гриміло добряче там. Ми усе зрозуміли, а потім увімкнули телевізор. Там йшла якась передача, а знизу був напис про те, що росія розпочала війну проти України. І тоді почалося: то бахкало, то посеред ночі ми прокидались від гуркоту ворожої техніки. Це було страшно.

Ми були шоковані, коли росіяни масово заїхали в Берислав. Коли вони заїхали в наш квартал, ми вперше побачили їх так близько. Коли БТР став біля нашого будинку, в мене ледь серце із грудей не вискочило.

А у нас онучка 15 років. Було дуже страшно, коли росіяни ворота відчинили. Вони нишпорили кругом: у гаражах, у погребі, зайшли в хату, відчиняли шафи. Лазили навіть там, де продукти лежать. Сказали, що вони так бандерівців шукали. То були не росіяни, а, мабуть, осетини. Але не кадирівці. З акцентом балакали, всі з автоматами. Троє зайшли, один посидів та вийшов. А з тих двох один стояв у дверях, а другий нишпорив. Це був шок для нас.

Тяжко було, коли скінчились гроші. Отак прокидались і думали – де й що знайти поїсти. З самого ранку треба було бігти займати чергу по хліб. Хтось із села приїжджав, продавав молочку, хтось м'ясо, яйця. Ми бігали як гончі по Бериславу. По аптеках теж. І було так страшно! Коли бачили, що їдуть росіяни на БТРах, ми тікали швидко додому, щоб не потрапити їм на очі.

Потім почали ширитися чутки, що людей почали катувати. Берислав – місто невелике. То до одного приїхали, то до іншого. За наводками приїжджали й забирали людей. Наших сусідів теж це зачепило.

Виїжджати нам теж було страшно, бо окупантів кругом повно було. Та коли вже моя онучка сказала: «Їдемо, і все», – то зібралися за ніч і поїхали. Було страшно проїжджати через блокпости.

У нас газ тоді ще був, а світло й вода вже почали пропадати. І зв’язку в нас не було якийсь час. Ми виїхали в середині квітня. Сутужно було з продуктами, в магазинах було порожньо. Люди змели все, що тільки можна.

Ми були налякані, бо не знали, чого чекати. На дорогах окупантів повно було. Трохи проїхали – стали, трохи проїхали – стали. Часто дуже зупиняли нас. Того дня, коли ми їхали, зібралася дуже велика колона з Берислава.

Страшно було, коли зупиняли й перевіряли документи, відчиняли багажник. Всі сиділи в напрузі: чекали, поки скажуть їхати далі чи з'їжджати на узбіччя.

Ми котика забрала з собою. Хоча й купили йому переноску, але тоді чи жарко було, чи що – він нервувався, ледве ту дорогу переніс. Важко дихав. Ми йому водичкою змочували язичок і мордочку. Коли приїхали сюди, то у тварини був стрес. І ми теж поки відійшли… Уперше за весь той час виспалися. Мабуть, спали декілька днів, хоч тут і тривоги були. У нас же там не було повітряних тривог. Але ми спали, нічого не чули.

Зараз ми у Кривому Розі. Тому що, мабуть, після нас це була перша українська територія. Коли ми побачили наших військових, люди всі плакали від полегшення. Ми тоді ні про що не думали: що тут і лінія фронту поряд, і росіяни недалеко. Такі раді були, що звідти вирвалися! Так і залишилися тут.

Я не знаю, коли це скінчиться. Радують такі моменти, як звільнення Херсона, Берислава, правого берега. Дивлюсь на ці події, іноді радію, але ж знаю: за те, чому радіємо, якась помста нам буде. Ми навіть не думали, що так швидко деокупація станеться. Та нам сказали поки не повертатися, бо там усе заміновано, немає ні газу, ні світла, ні води. 

Хотілося б, щоб скоріше вже перестали бахати. Щоб не стріляли тими ракетами, щоб люди не гинули.

Я не знаю, що буде далі. У нас приватний будинок у Бериславі. Газ проведений, завжди тепло. Я хоч і на пенсії, але мала бізнес, копійка була додаткова, а зараз лишилась тільки маленька пенсія. І хтозна, чи ми повернемося. Уже й вік. Я не бачу для себе якогось майбутнього. Хоча думаю, що усе буде добре для України. Головне – щоб була наша перемога, щоб наші люди не страждали. А як уже все це переживемо, тоді налаштуємося на інше життя. І все буде Україна.