«До цього неможливо звикнути»

Прекрасно пам’ятаю перший день війни. До мене саме приїхав брат із Дебальцевого. Ми бігли, спотикалися, щоб кудись виїхати. Виїхали до племінника в Харків і жили там приблизно два місяці. Було дуже страшно, нас обстрілювали з усіх боків.

Фізично через війну я і дочка не постраждали, але у брата в Світлодарську під вікно влучив снаряд – посипалися вікна та стіни. Вікна допомогли відновити.

Усе це вплинуло на нервову систему, добре хоч не заїкаємося. А так – тиск, серце, усе. Починають стріляти – і смикаєшся. До цього неможливо звикнути.

Із фінансами стало дуже складно, спершу йдеш в аптеку, а потім платиш квартплату. Як я можу відчувати себе в безпеці, якщо щодня бахають? Рідко якого дня тихо. Швидше б уже настав мир, сил ніяких немає. Дебальцеве поруч, два брата залишилися там, а я не можу до них поїхати. До батьків на кладовище не можу поїхати.

Я отримувала допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Було прекрасне харчування, це ж усе потрібно купити, а тут додаткові продукти.