Ярошак Анастасія

Херсонський Таврійський ліцей Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Волошина Юлія Вікторівна          

Війна. Моя історія

Затишними зимовими вечорами, коли вся родина збиралася за столом із чаєм і запашними пиріжками, прабабуся, яка народилася в 1934 році, розповідала про своє дитинство і війну, яку вона пережила зі своїми рідними, і вона завжди казала,  що це найстрашніше, що було за її життя, і завжди всім бажала мирного неба. Ми слухали і не розуміли цього…

24 лютого 2022 року я прокинулася від якоїсь незрозумілої метушні батьків: мама плакала і складала речі, тато їй допомагав, на моє питання, що сталося, відповіли: «Почалося найстрашніше – війна: на Україну напала росія». Далі все, як у тумані…

Батькам зателефонували з роботи і сказали з’явитися якнайшвидше. Вони поїхали, я залишилась із бабусею. Було дуже страшно: ворожі літаки кружляли над містом, небо гуділо, десь недалеко ми чули вибухи. У новинах розповідали, що російська техніка перетнула кордон і впевнено рухається на Херсон, стираючи все на своєму шляху. Після обіду батьки повернулися додому. Родина прийняла рішення: залишаємося у своєму будинку, у своєму місті, у своїй Україні. Облаштовували погріб під укриття, спустили туди запаси їжі, води, теплі речі, свічки та те, що могло знадобитися.

         Перші дні постійно слухали новини.  Ми не розуміли, як себе поводити, що робити, боялися вийти із двору. Багато родин покинули свої домівки і виїхали в більш безпечні місця.

Ранком, 2 березня, коли наша родина снідала, роздався вибух. Ми швидко спустилися в укриття. Ворожий снаряд поцілив у житловий будинок неподалік нашого: на дах сипалися уламки, було дуже моторошно. Потім почули якийсь незрозумілий гул: нашою вулицею в місто заходили танки ворога.

Херсонці постійно виходили на акції протесту, висловлювали своє небажання жити під прапором росії. Натомість вороги забирали людей із вулиць і везли в невідомому напрямку: десь утримували, катували, а потім ледь живими викидали посеред ночі.

Магазини було розграбовано, можливість придбати набір якихось елементарних продуктів перетворювався на квести: з ранку до обіду батьки стояли в чергах, щоб щось купити. Хліб відпускали по одному в руки, засоби гігієни та ліки ставали на вагу золота. Кожного разу, коли вони йшли по продукти, я дуже хвилювалась і чекала їхнього повернення.

Навчання стало дистанційним, благо був інтернет. Інколи не могла бути на уроках, у зв’язку із загостренням ситуації в місті. Згодом не стало інтернету й телефонного зв’язку. У Херсоні працював лише Скайнет. Мені пощастило: у сусідів було саме таке покриття, тому певний час навчалася в гаражі. Батько поставив електричну батарею, щоб було тепло, мама носила гарячий чай. Так і навчалася…

Згодом росіяни почали відкривати магазини, аптеки, кафе, дитячі садочки, школи. Гривня з кожним днем знецінювалася: дехто цьому радів, а ми наполегливо чекали повернення додому, під прапор нашої вільної і незалежної України.

Мама облаштувала вдома штаб-квартиру: нараховувала заробітну плату рятувальникам. Батько дистанційно розробляв проекти. Звісно, усі хвилювалися, щоб до нас додому з обшуком не прийшли росіяни. Слава Богу – оминуло.

Потім місто залишили без світла і води. Знову квест. Щоб забезпечити родину водою, необхідно було вистояти пів дня в черзі біля свердловини. Без світла також було не солодко.

Але все одно ми вірили, що нас звільнять, бо бачили, як влучно наші захисники завдавали ударів. Але ж і ворог не дрімав: жорстоко карав усіх,  хто чекав звільнення.

І ось 11 листопада! Я стояла з матусею в черзі по воду. Хтось із людей сказав, що наші зайшли в місто. Новина радісна, але ніхто не проявляв емоцій, бо думали, що це провокація. Потім з’ясували, що це правда. Далі були сльози радості і щастя, обійми з нашими військовими…

Зараз Збройні Сили України докладають максимум зусиль, щоб звільнити лівий берег Херсонщини і всі окуповані міста. Я вірю, що це відбудеться дуже скоро. Український народ буде жити під мирним небом незалежної України, саме під тим, якого колись усім бажала моя прабабуся.