Котельницька Єлизавета, учениця 11 класу Первозванівського ліцею Первозванівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стась Юлія Миколаївна

Чому бути українкою – це моя суперсила?

У кожної країни, як і в кожної людини, є свій шлях, який вона обирає, зважаючи на різноманітні чинники. Україна, так уже історично склалося, постійно виборювала право на свій шлях. От і зараз, здавалося б, у сучасному демократичному світі, наша країна, обравши курс на Європу, намагається відповідати критеріям Європейського Союзу, але їй знову доводиться підтверджувати всьому світові, що вона гідна бути частинкою європейської родини…

На превеликий жаль, наша держава платить непомірно велику ціну за свій шлях: кров’ю і життям своїх синів і дочок. Реальність – жахлива: в Україні триває війна. Росія знову посягає брудними кривавими руками на нашу територію та незалежність. Чому? За що? Хто їй дав на це право?

Та українці не падають духом. Швидко оговтавшись, кожен українець бореться, як може: хтось воює, хтось допомагає бійцям – волонтерить, донатить, намагається бути корисним для Батьківщини. Безліч історій патріотів, сміливців, відданих своїй державі, ми чуємо по телевізору, читаємо в інтернеті. Всі вони вражають, хвилюють, а багато з них і надихають.

Про історію, яка надихає, хочу розповісти далі. Нещодавно я дізналася про 14-річну Глафіру. З перших днів війни вона долучилася до однієї з волонтерських спільнот у Кропивницькому.

Всі канікули і зараз, після завершення шкільних занять, чи не щодень, як на роботу, дівчина приходить до майстерні й на рівні з дорослими шиє для військових футболки, балаклави, шапки та термобілизну. Для справжніх героїв, захисників, які рятують нам життя, боронять нашу домівку, протистоять нелюдям – оркам із мордору.

Вороги не дотримуються законів і звичаїв ведення війни. Для рашистів немає нічого святого, вони розстрілюють заради розваг автомобілі мирних людей, які хотіли просто виїхати в безпечне місце…

Цю страшну правду Глафірина мама намагалася донести рідній сестрі, яка живе в росії – у Воронежі. До війни вони часто спілкувалися, тітка з дітьми приїздила в гості. Однак 24 лютого все змінилось докорінно! Тітка в перші дні війни казала, що руські не бомблять житлові будинки, школи, лікарні, не стріляють у мирних жителів, а тим більше в дітей. «То ваші нацисти таке роблять!»…

От після цих слів мама Глафіри сказала, що у неї більше немає сестри!

Глафіра має захоплення – малювати та виготовляти обереги. Тож вона вирішила подякувати нашим бійцям за їхню мужність, героїзм, за любов до Батьківщини. Наші захисники дуже цінують дитячі малюнки та листи, вбачають у них розраду у важкі хвилини. Щоб підняти бойовий дух українським військовим, дівчина малює для них свої малюнки, пише щирі та зворушливі слова про те, що ми всі віримо у перемогу, що хвилюємось і молимося, аби вони могли повернутися скоріше додому живими та неушкодженими.

Наші герої ці дорогоцінні подарунки носять біля серця, вставляючи в бронежилети, або ж у захисних тактичних шоломах, а також розвішують їх у бліндажах, у бойових машинах.

Хтось скаже, що так роблять багато українських дітей, але Глафіра пішла далі ⸺ вона виходила на вулицю зі своїми малюнками та пропонувала перехожим їх придбати, щоб допомогти ЗСУ.

Так їй удалося зібрати понад 5 тисяч гривень, які вона переказала на потреби нашим захисникам.

Таким Глафіра бачить свій фронт і свій внесок у перемогу України в цій війні. У кожного свій фронт, а історії таких дітей доводять кожному, що від нас із вами залежить майбутнє країни. Завдяки небайдужості кожного з нас країна йтиме обраним шляхом, правильним, а головне – СВОЇМ! Усе буде УКРАЇНА!