Василюк Поліна, учениця 11 класу Юридичного ліцею імені Ярослава Кондратьєва Національної академії внутрішніх справ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Довгань Юлія Володимирівна

Війна. Моя історія

Хм...тож коли я усвідомила, що розпочалася війна? Питання доволі складне. На мою думку, як і для більшості українців, 24 лютого 2022 року це дата початку війни, а не дата її усвідомлення. Хтось зрозумів всю серйозність ситуації саме в цей день, дехто почувши звук сирени, яка оголошує повітряну тривогу, до когось усвідомлення прийшло, коли над головою пролітали рашистські ракети, і ти чимдуж намагався від них утекти, для когось воно настало, коли ти сидиш у мокрому й холодному укритті, посміхаючись, та затуливши вуха дитині, щоб вона цього не чула, намагаєшся її заспокоїти і не подавати вигляду, який і так видає твій страх, та на запитання: “Що це, мамо?” відповідати: “Салют, сонечко”.

Для мене усвідомлення також не прийшло о 5 ранку 24 лютого, коли мене розбудила мама, яка прокинулася від звуку прильотів, тоді я з молодшим братом були на диво спокійні, ха-х.... ми навіть думали: “Підемо ми сьогодні в школу чи ні?”

Але потім подзвонив мій дядько, сказав без паніки складати речі, та бути напоготові, коли він приїде. Без будь-яких емоцій страху ми приготувались, зібрали також і моїх двоюрідних брата з сестрою, яким на той момент було 1,5 рочки, і ніби щось відчуваючи, я зібрала всі фотокартки й альбоми та зробила, як виявилось потім, останню світлину на нашій кухні. Тільки зроблений новий ремонт у будинку, на який мої батьки довго збирали кошти, працюючи зранку до пізнього вечора. Як я мріяла, там, у всьому новому, готувати сім’ї такі улюблені ними, мої млинці зі згущеним молоком, та це тепер, назавжди, залишиться тільки в моїх мріях та спогадах.

Його знищили! Просто так! Задля розваги! Як і більшість будинків у нашому селищі. Вони від нудьги, просто їхали й стріляли з танку в усе, що хотіли. Нема сенсу розповідати, як вони це робили, бо, на жаль, більшість із нас про це знають не з розмов.

Та я не жаліюсь, бо це лише матеріальне, я знаю, що якщо життя забрало це, то воно обов’язково дасть щось краще. Найважчий і такий болючий момент усвідомлення був, коли  вони зайшли в наше селище, де на той момент перебували мої батьки з бабусею і дідусем.

Такий невимовно важкий він був, тому що я була за десятки кілометрів, не знаючи, що з ними там? як вони? чи живі та здорові?

Без зв’язку, тільки з соціальних мереж отримуючи новини, що ці тварини гвалтують там дівчат та жінок, вбивають чоловіків прямо в авто, яким обіцяли, що нададуть змогу виїхати. Та найболючіше було відчуття безпорадності, відчуття, що не можеш допомогти людям, які для тебе значать все, заради яких я б краще віддала своє життя, тільки щоб з ними було все добре.

І яка ж це була радість, коли одного дня нам постукали у двері, я відчинила, а там стояли вони, мої рідні, всі живі, здорові і як ні в чому не бувало, поцілували мене й сказали, що привезли нам із братом яблучок домашніх з нашого саду.

Уже минув рік після війни, ми потроху стали робити ремонт у прибудові, що стояла за нашим будинком і дивом вціліла. Так потроху ми й стали знову розживатися, але спершу не було відчуття рідної домівки: хоч ніби й в себе на території, і той садок і ті бабусині клумби, але тих почуттів, коли ти приходиш додому після школи й лягаєш до себе на ліжко, залишилось там, у тому будинку, від якого зостався тільки випалений фундамент та купка каміння від стін.

Але згодом усвідомила ту важливу річ: де б я не була, тут чи в будь- якому іншому місці України, домашній затишок, радість та надію на краще створює не будинок чи квартира, а люди, які в ньому живуть, та які його наповнюють цим світлом, любов’ю й турботою.

І більше нічого вже не потрібно!