Мельниченко Лілія, вчитель, Майдано-Олександрівський ліцей Віньковецької селищної ради Хмельницької області

«1000 днів війни. Мій шлях»

"Все... почалося..,"- прошепотів стривожений чоловік, - "гятять з усіх боків." Він вже не міг знайти собі місця, затягаючи одну цигарку за іншою. Я ще не усвідомлюю:  що це?!

Донька-студентка у Чернівцях. А що як бахнуть міст на під'їзді до міста? І ні зв'язку, ні доступу. Вона ж беззахисна дівчина.

Що робитимемо?  Молодші безтурботно ще сплять  у своїх затишних ліжечках. Що далі?

Чоловік похапцем збирає теплі речі, медикаменти, документи. Страшно (наче роздирає на шматки) виє сирена... У погріб... Найменша донька на руках, я розхристана, важко тягти лежачу свекруху, яка по-дитячому не усвідомлює, що діється."Отче наш, що є на небесах...". "Боже, поможи, захисти наших дітей, воїнів, Україну..."

Вікна треба щільно заклеїти картоном, шибки заліпити скотчем, правило "двох стін"...

Слава Богу, старша донька вже вдома. Добрі люди привезли, евакуюючи своїх дітей. Середуща донечка тихцем схлипує, тримаючи все в собі, найменша щоразу тулиться до грудей, коли рве душу  сирена. Нічого це швидко має скінчитися, кажуть: "Максимум 2-3 тижні..."

Хіба ж вони люди? Що ж це коїться? Буча, Ірпінь, Ворзель... Як можна наживо розчленувати вагітну жінку, щоб подивитися як у лоні дитятко лежить?!

Новини. Новини. Ще більше новин. Пишуть, що треба менше користуватися мобільним, бо пеленгують  і можуть бомбити. Вчора місцевий патруль (чоловіки із села) затримали якихось дивних чужинців, познімали дороговкази і скрізь блокпости. А ще знайшли підозрілі мітки на дорогах по усьому району.

Бомблять Київ. Вокзали переповнені. Людям майже неможливо виїхати. Кума з донькою в метро вже три дні живуть. Страшна есемеска: "Молися, не знаю, чи врятуємося".

Чим допомогти? Подекуди змушуєш себе виконувати рутинні справи. Як пояснити дітям: чому москалі напали на нас? І чоловік постійно мовчить, замкнувся...

А що як піде воювати? Що я робитиму сама з дітьми? Я б із ним...Але діти ... і батьки...

Весну лелеки принесли на крилах. Усе квітне.. А над нами низько-низько шугонув літак. У дітей істерика:  одна мовчить, друга - кричить: "Мамо, я боюся".  

Умиваючись сльозами, гамую: "Це наші захисники".

Новий навчальний рік. Понад сто учнів швидко в найпростіше укриття. Батьки телефонують, батьки забирають. МІГи злетіли з території Білорусії. Ракети шурують через наше село на Львів. Йдуть низько над хатами.

Який жах: нелюди підірвали дамбу Каховського водосховища. Це ж екологічна катастрофа!!! Запорізька атомна станція  вкотре працює на межі.

Не доведи Господи! Це ж у десятки разів страшніше за Чорнобиль!!!

Скільки Героїв повернулося на щиті додому. Наш Вадим загинув під Бахмутом. Слів замало і слова зайві, коли з болем і почуттям провини дивишся на молодого чоловіка, який ледь поміщається у домовину, на його ще зовсім юну дружину з однорічною донечкою на руках і на згорьовану матір, у якої вже нема сліз (Вона ледь чутно шепоче:"Забрали дитину. Не пущу!"). Боже, коли врешті кінець усьому цьому?

Стукіт у двері класної кімнати. "До вас можна?", заглядає стрункий сивий юнак у піксельній формі. "Не плачте, чого ви?",- посміхаючись обіймає,- " ми ще повоюємо". Я ж тулюся до змужнілих грудей нашого захисника (мого випускника Юри ) із повагою й гордістю: "Дякую!"

Телефонує стривожена донька: "Коханий третій день не виходить на зв'язок..."

Божеволію разом з дитиною. Є. З'явився в мережі. Все ОК. І фото, на якому солдати на фоні розбитого мосту з написом "Контужені, але живі". Слава Богу, цього разу минулося. А сусід зник без вісти...

Сьогодні  зранку у нас тривога. Шахеди б'ють по Старкону. А на Запоріжжя кидають КАБи...

1000 днів тривоги, болю, жахіття... І 1000 днів життя, яке продовжується, бо народжуються діти, одружується молодь...

Дякую Богові за те, що живу! Дякую кожному воїнові, який захищає нас, кожному волонтерові, медику, капелану, меценату і співвітчизнику, який донатить останню гривню на потреби українського війська!!!

Щиро вірю й глибоко переконана, що ПЕРЕМОГА за українським народом. Вона обов'язково буде! Треба лише трішечки потерпіти і не втрачати єдності!