Я приїхала до Новогнатівки два роки тому і просто не впізнала село, де пройшло моє дитинство. Якщо пару людей зустріну на вулиці, це щастя. Переважно нікого не видно, всі намагаються сидіти вдома, бояться.
Хата, де я виросла, на околиці. Тут дуже небезпечно. Сусіди поїхали, їхнє житло постраждало від обстрілів. У нашій літній кухні від ударної хвилі теж шибки посипалися.
У мене четверо дітей. Попри небезпеку, я приїхала в село доглядати хвору бабусю. Два роки тому в неї був інсульт – і тепер вона не встає з ліжка, нічого не чує і не говорить. У мене не було іншого вибору, потрібно було допомагати бабусі й мамі – вони тут залишилися.
Обстріли в нас чути постійно. Усією сім'єю ми ховаємося в підвалі. Але ось бабусю в укриття спустити не можемо.
Я війни боюся панічно. І не стільки того, що я постраждаю, скільки за дітей.
У селі в нас роботи немає, виживаємо на соціальну допомогу та пенсії. Цього ледь вистачає на найнеобхідніше. Я дуже хочу балувати дітей смачненьким, вивозити їх на дитячі майданчики та гойдалки, дарувати їм радість, але не завжди виходить.
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.