Історії, які ви нам довірили
Я приїхала до Новогнатівки два роки тому і просто не впізнала село, де пройшло моє дитинство. Якщо пару людей зустріну на вулиці, це щастя. Переважно нікого не видно, всі намагаються сидіти вдома, бояться.
Хата, де я виросла, на околиці. Тут дуже небезпечно. Сусіди поїхали, їхнє житло постраждало від обстрілів. У нашій літній кухні від ударної хвилі теж шибки посипалися.
У мене четверо дітей. Попри небезпеку, я приїхала в село доглядати хвору бабусю. Два роки тому в неї був інсульт – і тепер вона не встає з ліжка, нічого не чує і не говорить. У мене не було іншого вибору, потрібно було допомагати бабусі й мамі – вони тут залишилися.
Обстріли в нас чути постійно. Усією сім'єю ми ховаємося в підвалі. Але ось бабусю в укриття спустити не можемо.
Я війни боюся панічно. І не стільки того, що я постраждаю, скільки за дітей.
У селі в нас роботи немає, виживаємо на соціальну допомогу та пенсії. Цього ледь вистачає на найнеобхідніше. Я дуже хочу балувати дітей смачненьким, вивозити їх на дитячі майданчики та гойдалки, дарувати їм радість, але не завжди виходить.
Інші історії
