До всіх історій

Тетяна Вікторівна Логвиненко

«Війна зламала мені життя»

Вона й досі не може зрозуміти, чому таке лихо сталось на її рідній землі, чому вона з родиною змушена була все полишити та їхати в чуже місто. Чому вона повинна руйнувати свої плани заради спасіння власного життя та життя своїх дітей? Війна зруйнувала їхнє омріяне майбутнє і з кожним днем ця прірва стає глибшою.

Особисто мені зламала життя війна. Вирвала буквально п'ять років. І поки цей вирваний шматок росте з кожним місяцем, з кожним роком. Це життя, вирване в мене.

Донецьк – моє рідне місто. Я народилася там, прожила все життя. Робота була в чоловіка й у мене. Коли почалася війна, я була в декреті.

Ми жили в Петровському районі, це один з найнебезпечніших районів. Їхати не хотілося. Але я за дітей переживала. Синові тоді був рік, доньці – сім років.

Мене чоловік буквально витягнув з Донецька, сказав: «Поїдемо до моїх батьків». У Донецьку залишилися мої батьки.

Жили ми в селі. Я не звикала зовсім до таких умов. Мене постійно тягнуло додому. Коли надії взагалі жодної не було, що ми туди повернемося, я йому сказала: «Треба щось вирішувати, тому що сидіти без роботи, чекаючи незрозуміло чого…» Тому вирішили переїхати до Маріуполя.

Спочатку, звичайно, було важко, тому що чоловік довго не міг знайти роботу. А я не могла вийти [на роботу], тому що маленька дитина, півтора року. Та й у Донецьку я ще не звільнилася з роботи. Залишалася надія, що все-таки повернемося. Але коли наше підприємство перевели на територію, підконтрольну Україні, я зрозуміла, що туди не повернуся.

Прикро, що така ситуація саме в моєму місті сталася. Чомусь нам потрібно було все кидати, їхати, переживати за щось, ламати свої плани. А плани були гарні.

Молодша дитина цього не розуміла, а от старша дівчинка нудьгувала за бабусею, за дідусем, за друзями. У неї був стрес деякий час, тому що їй довелося поміняти чотири школи.

Коли це все у Слов'янську почалося, ми в телевізорі новини дивилися. І якось не вірилося, що в нас таке може бути.

Як багато людей в інших областях зараз новини дивляться, і ми тоді так сприймали – нас не торкнеться. А коли почалися перші бомбардування та стало страшно, ми зрозуміли, що це по-справжньому, це війна.

Я пам'ятаю найперше [бомбардування], коли з літака скинули бомбу в районі шахти на Петрівці. Гул, вибух. Ми від цієї шахти кілометрів за десять, але дуже голосно було. Але не зрозуміли спочатку, що це таке.

Наступне бомбардування я добре запам'ятала. З «Градів» бомбили наше селище. Ми в приватному секторі живемо. На нашій вулиці не було постраждалих будинків. Але було страшно.

І потім в один і той самий час чомусь кожен день уже чекаєш: зараз щось почнеться. Хапали дітей, бігли в підвал. Хоча усвідомлювали, що підвал теж не врятує, якщо щось раптом трапиться.

Тому довелося виїхати через цей страх постійний за життя. Навіть не за своє, а за дітей. Боялися. Страшно було, що загинемо, ось і все.

Ми спочатку поїхали на час. Думали, усе закінчиться – і ми повернемося. Поїхали в липні буквально на пару тижнів. Особливо без речей якихось. А потім, коли приїхали та пережили кілька бомбардувань, вирішили поїхати геть. Доньці до школи треба було йти у другий клас.

Мрію, щоб усе повернулося назад. Ну, як? Хоча вже… не вірю.

Мама захворіла і два з половиною роки тому померла, не пережила цього всього. Тато залишився. Але я з ним на цю тему взагалі ніколи не розмовляю, щоб йому важко не було. Ми періодично зустрічаємося. Він приїжджає, ми приїжджаємо. Він каже: «Ви повернетеся сюди тільки тоді, коли це все закінчиться».

Брат мій із сім'єю поїхали в Мінську область з дітьми, теж у нікуди. Ні знайомих, ні родичів. Ми теж приїхали до Маріуполя – нікого тут не знаємо. Поневіряння цими орендованими квартирами… Ми вже думаємо купити тут своє житло, а до Донецька, не знаю, чи повернемося.

Мрію своє житло мати, щоб вільніше почуватися. Хочеться повним життям жити. Поїхати кудись, помандрувати, відпочити.

Коли сюди приїхали, у чоловіка з роботою не виходило. Думали навіть повернутися назад, але взяли себе в руки – і все вийшло. Зараз і я працюю, і чоловік. Постійний дохід стабільний. Діти вчаться в школі.

Іноді думаєш, що деякі люди не цінують того, що мають: своє житло, свою стабільність, влаштований лад і побут. Вони не розуміють, як складно все кинути та приїхати… Вони чомусь розлючені, що ось, понаїхали, через вас у нас більше проблем. Вам більше уваги, а нас забувають. А я думаю: нехай от я з вами місцями поміняюся – і ви подивитеся, як це.