Я жила в Маріуполі з чоловіком і двома дітьми. Після початку вторгнення у місті вимкнули світло, воду, газ та опалення. Я деякий час навіть ходила на роботу. Коли до мого району зайшли росіяни, ми переїхали до центру міста. Мій будинок тоді вже був зруйнований. 

Я ходила до стареньких бабусь та приносила їм їжу та воду. Воду доводилось брати в басейнах, де люди раніше купались. Іншої не було. Я постійно жила у підвалі. Було дуже важко. У підвалі було багато людей. Хворі на цукровий діабет залишились без інсуліну. Ми шукали його скрізь, де могли. 

Потім ми пішли у квартиру на п’ятий поверх через страх задихнутись у підвалі через димові шашки, які постійно кидали у будинки. 

Коли ми виїжджали, довелося пройти тридцять вісім блокпостів. Під час огляду росіяни роздягали мого чоловіка на морозі майже повністю. 

Через тривале перебування у підвалі у чоловіка почались проблеми з ногами. Він погано ходить. 

Зараз ми живемо у Полтавській області, у маленькому селі, де нам надали безкоштовно будинок. Я за це дуже вдячна, але хочу додому. Сподіваюсь, що зможу повернулись у Маріуполь.