«Під час бомбардування нічого не залишалося, як сідати на диван і молитися Богу»

Лідія Савустьян дуже боялася обстрілів, і спускатися до підвалу страшно – можна загинути під завалами. Найбільше їй хочеться, щоб у рідному селищі настала довгоочікувана тиша.

До початку війни ми жили в Новгородському разом із чоловіком та мамою, вона померла у 2018 році.

Не хочеться згадувати, як снаряди літали, як гриміли вибухи, автоматні черги. Було дуже страшно, ми ховалися у підвали. Снаряди літали над будинками ночами, спати було неможливо. Як снаряд розривається - такий гуркіт і струс, що з дивана злітаєш. Чи не передати, як було страшно.

Трубопроводи у нас часто перебивали, з газом та водою було дуже погано, особливо влітку, у спеку без води. Ми дуже боялися за своє життя, і за дітей. Коли починається бомбардування, це така розгубленість і страх, що сідаєш на диван і молишся Богові. Бо якщо у підвал сховаєшся, а будинок завалиться, то не знайдуть.

Дякую Рінату Ахметову, дай Боже йому здоров'я, нам видавали від нього допомогу, і допомога була суттєва.

Наразі ми з чоловіком живемо у дітей у Києві. А так хочеться, щоби закінчилася війна, приїхати спокійно додому, сидіти у своїй квартирі, у своєму селищі, щоб було тихо і ніяких пострілів і вибухів.