Марія не розуміє своїх односельців, які співпрацювали з росіянами. Один з таких і навів ворогів на її хату. А лікар, який прийшов з окупантами, врятував їй життя, бо давав клятву Гіпократа

Мені 70 років, я з Миколаївщини. Моя подруга майже три роки їздила у Москву на заробітки і казала, що росіяни між собою говорять, що вони на нас нападатимуть. Поговорили про це раз, другий… Плітки ширилися. А потім усі якось забули про це. 

Усе почалося 18 березня, о другій годині ночі. Ця подруга прибігла до мене і кричить: «Танки їдуть!» 

У нас багато порожніх домів. По них росіяни розмістилися, хто куди. Було дуже багато танків. В цієї подруги майже у дворі жили. Через дорогу від нас три гармати стояли. Тут всього 17 хат, де люди живуть. Прийняли окупантів дружелюбно, тому вони нас не чіпали. Мене досі обурює: як можна було цим загарбникам допомагати? 

Наколотять росіянам бражки, нагодують, а вони потім повз нас гатять ракетами по наших селах – і всі ті села горять. Я так плакала! Зараз там нікого немає. За шість кілометрів село Благодатне було – геть розбите. 

У нас тут один чолов’яга з росіянами дружив - підстригав їх. І сказав, що в нас два солдати в родині. А в мене зять і внук воювали. І вночі нам ракету кинули у фундамент. Тепер хата розбита, ми живемо з чоловіком у літній кухні. 

Гуманітарку вони нам не приносили. А подрузі дуже багато давали. І вона принесла, аж коли в мене вже закінчилися свої харчі. 

Я сильно хворіла на жовчний. Напади були жахливі. Дід просив, щоб їхній лікар прийшов. Він мене подивився і сказав, що мені потрібно в лікарню, в Херсон. А я не хотіла в лікарню, попросила зробити укол. А потім знову в мене сильний напад був. І той лікар діда зустрів і сказав, що зранку приїде й забере мене. Він півтора місяця вмовляв керівництво, щоб мене вивезли в лікарню, казав, що я вдома помру. Приїхав по мене вантажівкою великою. Я плакала, не хотіла їхати. 

Доправив мене в Херсон, в обласну лікарню. Наші лікарі побачили, що росіянин приїхав. Він сам до них із автоматом вийшов і щось їм сказав. Один лікар не захотів брати, а інша жіночка взяла мене на операцію. Жовчний видалили. Спочатку лікарі думали, що я за росіян, а потім розібралися.  

З Херсона мене той лікар не приїхав забирати. Чужі люди вивезли звідти. У Херсоні я три дні була, потім у сусідньому селі, і десь через тиждень добралася додому. Бо сильні обстріли в нас були, і росіяни сюди не пускали. Діти хотіли, щоб я їхала в Запоріжжя, а я сказала, що повернуся додому, діда не залишу. 

Мене дочка підтримувала, і внучка старша. Одна в Польщі, 10 років дочці, а інша у Львові була з внучкою, 26 років. У неї цукровий діабет, то вона далеко не їхала. Вони весь час мені казали: «Мамо, вже скоро будуть наші». 

Я так чекала їх! Думала, впаду на коліна і буду питати, чого вони так довго йшли. Я приходила в посадку, ставала за дерево, плакала й просила: «Боже, допоможи їм!» А тоді вже навіть і не чекала... 

9 листопада десь о сьомій ранку чую: гавкають собаки. Виходжу, а в нас коло двору багато солдатів. Стою, боюся йти, а хлопці кажуть: «Пані, йдіть сюди. – А ви наші? – Так». Я почала плакати. А один мене спитав, кому тут робили операцію. Мабуть, начальник їхній. І я відповіла, що мені робили. Сказала, що я не зрадниця, що мені просто вирішив допомогти один лікар. Він же теж давав клятву Гіппократа. Казав, що я помру. І я б точно померла. У мене й документи є, що мені херсонські лікарі робили операцію, а цей росіянин просто привіз, лишив і поїхав. 

А ще хтось снарядів поховав багато в городі. І прийшли п’ятеро людей. Я з ними навіть сфотографувалася. Пішли на город, вирили ці снаряди. Я їм подавала. Пригощала хлопців, але вони відмовлялися, казали, що в них усе є. Було і радісно, і сумно. Я хотіла наших святково зустріти, думала, що всі люди кинуться до них на радощах, а вони зараз чекають невідомо кого… 

Сподіваюся, що війна скінчиться якнайшвидше. Важко нашим. Потрібно всім іти воювати. От якби всі пішли дружно… Якщо б усі країни нам помагали швидше… А наші хлопці – молодці, герої!