Володимир разом з усіма родичами виїхав з Маріуполя на початку війни і за 20 кілометрів від міста бачили жах, який там відбувався

Донецька область для мене рідна, там я народився. 17 років жив і працював у Донецьку, а у 2014-му мені довелося покинути місто. Для мене війна почалася саме 2014 року. В Маріуполі я прожив майже п’ять років, там також була квартира, але не судилося…

24 лютого – це мій день народження. Мене розбудили о п'ятій ранку дзвінком із роботи, повідомили, що почалася війна. Активні бойові дії вже відчувалися. Було видно і чутно, як бомбардували мікрорайон Східний. 

У Маріуполі також мешкає багато родичів моїх. Востаннє ми змогли зв'язатися з рідними 2 березня, поки ще був якийсь зв'язок. Обговорювали, що потрібно виїжджати, бо вже не було ні світла, ні тепла. 3 березня ми спробували вирватись за межі Маріуполя, але далеко виїхати не змогли. Всього було десь 6-7 автомобілів і понад 20 осіб разом із дітьми. 

Ми дуже швидко виїжджали. Були обстріли. І навіть коли ми їхали по трасі, там уже були обстріляні машини, підірвані автомобілі з загиблими людьми. Дітей я змусив пригнутися, бо не хотів, щоб вони це бачили.

Ми змогли виїхати в останнє село на межу Донецької області. Далі вже йшла Запорізька, але там були активні бойові дії, і ми залишилися там, бо назад також уже не було куди їхати - все було оточене. 

У селі були добрі жителі. Нас приютили в хаті, у двох кімнатах ми спали – всі двадцятеро. Там ми перебували близько тижня. По суті, звідти було десь 20 кілометрів до Маріуполя, і ми добре чули, що відбувалося в місті. Вночі над Маріуполем стояла заграва від пожеж, кожні 20 хвилин над містом летіли літаки, які скидали бомби, також бомбардування йшло з кораблів, які стояли в морі. 

Через тиждень нам вдалося виїхати через поля в село Урзуф, яке також на березі моря. Я родом звідти, маю родичів там. У нас більше не було пального в автомобілі. У селі в людей запаси були, але обмежені. Дизельного палива було багато в комбайнерів, але моя машина - на бензині. Потім все-таки вдалося заправити машину бензином, і ми 22 березня поїхали до Запоріжжя через Бердянськ, Токмак. Проїхали 20 блокпостів різних: там були і російські війська, і «ДНРівці», і буряти, і чеченці. 

Нас оглядали повністю, допитували, перевіряли наявність татуювань. У мене їх немає, як і в усіх у моїй сім’ї. 

Із Запоріжжя ми вирушили до Кривого Рогу, тому туди переїхав заклад вищої освіти, в якому я працюю. Керівництво оперативно знайшло мені житло. Криворіжцям - повага і велика вдячність. Нам місцеві жителі надали трикімнатну квартиру і відмовилися з нас брати кошти. На базі нашого закладу освіти був штаб, де нам видали все необхідне: і постільну білизну, і посуд, і одяг. По суті, нас всім на перший час нас забезпечили, бо ми виїжджали практично без речей. З одягу я мав тільки те, що було на мені, і все. 

Хоч нас сюди й передислокували, тут усе добре, але я хочу додому. Після перемоги планую повернутися до Маріуполя. Хотілося б, щоб це сталося швидше, я щодня чекаю перемоги. Хочу повернутися саме в Донецьку область, до міста Маріуполя. Готовий його відбудовувати і робити ще кращим.