Нечипоренко Марія, 9 клас, Люботинська гімназія №5 Люботинської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Зінченко Наталія Степанівна

«Війна. Моя історія»

Війна… Це слово мало що значило для мене. У нашій країні війна почалась ще в 2014 році, але я, семилітня дитина, не усвідомлювала цього.

Все почалося 24 лютого 2022 року. Про повномасштабну війну з росією говорили давно, але ми не вірили в це. У той ранок я прокинулась запізно. Подумала, що проспала у школу. Мама в той час говорила з кимось по телефону. Голос у неї був схвильований. Вона сказала, що почалась війна.

Було дуже страшно. Ми включили телевізор і побачили зруйновані будинки в Харкові, Києві, Дніпрі, Херсоні… До нас надходили все страшніші й страшніші повідомлення. Ворог наближався до нашого міста. По окружній автомагістралі біля Харкова уже проходили російські танки… Привітне рідне місто стало невпізнаним і тривожним. Та найстрашніше було вночі.

Пам’ятаю, ми прокинулись від страшного реву з неба. З блискавичною швидкістю низько над хатами пролетів ворожий літак- ракетоносець, і через хвилину десь поряд розірвалась ракета. Вибух був такої сили, що у хаті задрижали стіни.

Здавалось, вибух прогримів у нас на подвір’ї. Ми дуже злякались і швидко побігли в підвал. З жахом в темряві чекали наступного вибуху…

Пізніше з’ясувалось, що ракета влучила по території міського цвинтаря. Були розкурочені могили, викинуті з могил труни, розбиті надгробки…

Для «рашистів» немає нічого святого. Вони не жаліють ні живих, ні мертвих. Дорогі для містян могили пращурів були вщент сплюндровані ворогом.

Залишатись у місті було небезпечно, тому вирішили мігрувати в Йорданію, де жила моя тітка. В березні я, мама, маленький братик та бабуся вирушили в далеку мандрівку.

Дорога до Йорданії була важкою і небезпечною. Ми їхали потягом до Києва. Людей було дуже багато, деякі стояли в проході, місць не вистачало. У Києві нас пригощали смачними варениками. Вони були такими смачними, бо готували їх з любов’ю й бажанням хоч трохи полегшити нашу мігрантську долю…У Польщі жили в таборі біженців, а потім полетіли до столиці Йорданії Амман. Поселились в місті Акабі, біля моря.

Я навчалась в інтернаціональній англомовній школі, але в цій країні всі спілкуються арабською, тому мені довелось вивчати арабську мову. Українців там мало, тому я почувалась самотньою. Араби добре ставились до нас, біженців, вони люблять українців і співчувають нам.

Але ми змушені були покинути цю країну: мені не підходив той клімат.

У вересні ми переїхали до Швейцарії. В порівнянні з Йорданією Швейцарія здавалась нам казкою. Ми оселились в місті Цюрих. Тут розмовляють німецькою мовою, а взагалі в Швейцарії чотири офіційні мови. Скоро я почну ходити на курси вивчення німецької мови, а вже потім піду до школи. Тут дуже добре ставляться до українців. Люди тут спокійні, доброзичливі, помірковані, ведуть розмірений спосіб життя і нікуди не поспішають.

Зараз ми живемо біля великого неймовірно красивого і чистого озера. Екзотична рослинність, красива архітектура, теплий клімат - все це заворожило й полонило нас.

Я вдячна країнам, які прихистили нас у лиху годину, і їх мешканцям за доброзичливе ставлення і розуміння. Але я не відчуваю себе повністю щасливою.

Я дуже хвилююсь за наших воїнів – захисників і весь час сумую за Україною.

Вночі мені інколи здається, що я в Україні. Я ніби чую, як шумлять верби в кінці нашого городу над маленьким ставочком, чую ледь вловимі запахи матіоли і чорнобривців біля бабусиної хати, чую, як щебечуть ластівки на нашому подвір’ї. Вони щороку прилітають до нас, ліплять гніздечка й висиджують пташенят, а потім відлітають на чужину, щоб наступного року знову з радісним щебетом повернутись до нашої хати.

Я вірю, що Україна переможе, наші мужні воїни вистоять і здобудуть мир.

Це буде скоро. І ми, як перелітні птахи, повернемося в Україну, до своєї домівки, повернемось на нашу кров’ю политу землю, де нас чекають рідні нам люди. Ми повернемось, якби тільки скоріше скінчилась війна, проклята війна…