Двадцять шість років я пропрацювала у лікарні. Зараз вже на пенсії. У перший день війни я була вдома, не могла повірити в те, що почалось. Багато людей виїхало з міста, але я нікуди поїхати не можу. Мене запрошують до себе рідні у Полтавську область, але я не доїду, бо ноги постійно болять. Кожного дня мені страшно перебувати під обстрілами. На місто летять бомби та ракети. Я лягаю спати одягнена та взута, бо не знаю, як переживу ніч. Можливо, потрібно бути якось виходити з хати під час обстрілу.

Їжа у мене є, отримую гуманітарну допомогу. Я вдячна Фонду Ріната Ахметова за продуктові набори. Це для мене дуже важливо. Так приємно, що пам’ятають про пенсіонерів. Я чекаю тільки миру. Кожного дня молюсь про це та сподіваюсь на припинення вогню.