Яременко Марія, 10 клас, Ліцей №21

Вчитель, що надихнув на написання есе - Магалецький Андрій

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

До сих пір пам’ятаю той день і те, що тоді відчувала. Ранок, мене будить сестра, каже: «Війна почалась!» Тоді я ще не усвідомлювала того, що відбувалось. Та яка війна? Напевно, щось не таке критичне, все одно ж моє місто далеко, та й чути мені нічого не було. Батьки стурбовані, а я не розуміла чому. На наступний день тато сказав, що росіяни почали заходити ближче до мого міста, і тоді стало дуже страшно. Так страшно було думати, що щось може статись з моєю сім’єю. Вже ввечері ми швидко зібрали речі і виїхали до Закарпаття, де раніше приїжджали, щоб відпочити.

Пам’ятаю, плакала по дорозі, бо не хотіла з дому їхати, та і страшно було, що можуть почати обстріли. Людей багато тоді було й всі хотіли виїхати з України.

В Закарпаттях ми просиділи десь до весни, а після маминого дня народження вирішили поїхати до Польщі, як хрещений, потім до Німеччини, бо там друзі батьків жили. Я тоді не знала, яку мову мені вчити, щоб якось спілкуватись з носіями: то спочатку польську, то потім німецьку. Ми поїхали на кордон, здається, з Словаччиною, і там довго стояли на кордоні. Нам допомагали словаки — давали їжу, чай, теплу ковдру, і це було дуже приємно, що є на світі ті, які допомагають тим, хто в біді. Я теж такою хотіла бути.

Далі, коли ми приїхали до Чехії, в останню хвилину нам сказали друзі батьків, що не можуть нас прийняти. Ми були в відчаї, не знаючи, що робити.

Тоді моя старша сестра Юля, яка живе в США, замовила нам готель на 2 тижні в Празі, щоб потім ми шукали, куди далі піти. Юля мала знайому Рейчел в Їіглаві, яка допомагала біженцям і вирішила нам допомогти. Вона знайшла сім’ю, яка захотіла нас взяти до себе. Це була багатодітна сім’я, і ми жили в них на 2 поверсі. Вони були такі добрі і приємні люди. Постійно нас запрошували на якісь заходи, ми гуляли разом в якісь ігри. Я дуже їм вдячна за все і вони назавжди залишаться в моїх спогадах.

Коли мені було 14, Юля назбирала гроші на квитки, і ми тоді поїхали в Америку. Там було дуже класно, ми багато чого побачили, навіть в школу американську ходили.

В школі вчителі були дуже добрі, але деякі учні - ні. В мене не було друзів, окрім моєї сестри. Так як школа була для іммігрантів, то там були мексиканці, які до нас погано ставились. Пам’ятаю, що коли нам вмикали перекладач на українську мову, то вони сміялись з нашої мови. Я тоді настільки була закомплексована, що мені ставало соромно через те, що моя мова смішно звучала їм. Це було жахливо.

Ми часто сварились з сестрою, були втомлені і дуже сумували за домом.

Перший не витерпів тато і в квітні 2023 полетів додому, бо в нього робота і треба було за домом слідкувати. Я знову плакала і хотіла з ним поїхати, але мені не дозволили. На щастя, через місяць ми самі прилетіли додому. Соромно признавати, але я тоді ще говорила російською мовою. На наступний день все різко змінилось. Я написала своїй однокласниці, з якою раніше спілкувалась, і запропонувала їй піти погуляти. Вона говорила українською і була з дуже патріотичним поглядами. Ця людина мене дуже здивувала і водночас надихнула.

Тоді до мене прийшло усвідомлення, яке назавжди змінило моє життя. Я почала говорити українською, вчити історію, читати українську літературу.

Одного дня мені розповіла мама, що зустріла на вулиці стару знайому — Тетяну, яка була волонтером ще з 2014 року. Разом з сестрою і подругою ми вирішили спочатку принести туди старі речі для ковриків. Ми ніяково привітались, не знаючи, що казати і робити, але Тетяна з іншими нам все розповіли і зорієнтували, що робити. Як виявилось, вони ще плели сітку для військових. Після того дня ми навчились їх плести і потім ходили все літо і осінь. Насправді я ніколи не думала, що зможу себе називати волонтером, бо для цього треба багато що робити. Думала, що все, що я роблю — це недостатньо, але насправді це не так, тому що кожна робота цінується.

Був тоді день волонтерів. Я сиділа на уроці з сестрою, і раптом в клас зайшла Тетяна з директором і вручили нам подяку, як волонтерам волонтерської організації "Нескорені україночки".

Це було так неочікувано, але водночас утішливо. Наші однокласники почали тоді питати про те місце. Ми тоді привели їх і навчили плести. Згодом ми приводили ще більше людей і самі приходили плести після школи на години 4–6. З тим місцем мене асоціюється багато спогадів.

Зараз я в 10 класі. В нашій школі також поставили сітки, і ми там "головні і більш досвідчені", тому ми всіх вчимо, заохочуємо і в принципі постійно займаємось цією темою. На жаль, я тепер все рідше ходжу плести сітку з "Нескореними україночками", тому що плету сітки в школі, та і часу не завжди є, так як я зайнята навчанням. Але військові завжди в мене на першому місці. Я дуже вдячна їм, що маю можливість жити, радіти і дізнаватись ще більше про нашу культуру. Якось ми навіть зібрались, одягнені в староукраїнські образи, з друзями на Маланку, щоб поколядувати.

Ми зібрали 5 тисяч і скинули на збір нашого класного керівника, який також займається волонтерством. Для мене це була дуже важлива подія, так як ми не тільки згадуємо про українську культуру, а й робимо добру справу.

Моє життя зазнало великих змін через повномастшабну війну, але для мене воно змінилось в кращу сторону, змінивши мене. Я зараз захоплююсь всім українським і хочу в майбутньому продовжувати поширювати українське, щоб менше людей покидало Україну і казало, що в ній нема майбутнього і взагалі, що це частина росії. Майбутнє завжди є, бо ми самі його будуємо, і воно залежить від нас.