Ми були вимушені покинути свою домівку. Я - вдова, пенсіонерка, виховую 14-річного онука-сироту, адже його батьки померли. З рідних у нас залишилися тільки ми одне в одного. Пережите стало важким випробуванням як фізично, так і психологічно - постійні обстріли та повітряні тривоги виснажують і тримають у напрузі.

Найстрашніші спогади - це початок війни, коли військові літаки бомбили житлові будинки. Особливо боляче згадувати день, коли КАБ розірвався, і його осколками вбило мого рідного брата. Цей біль назавжди залишиться в серці.

Був період, коли гостро не вистачало продуктів харчування, води. Їжі було дуже мало. Ми ділилися тим, що мали, із сусідами, підтримували одне одного. Волонтери та небайдужі люди допомагали нам, адже більше рідних у нас немає.

Попри всі труднощі, нас тримає віра в нашу перемогу та підтримка мого відважного онука. Саме заради нього я знаходжу в собі сили жити далі й не втрачати надії.