На початку війни люди ще вірили в те, що чули по телевізору і чекали, що окупантів ось-ось виженуть. Але їх ставало все більше і вони поводили себе вони дедалі впевненіше і брутальніше

Хвилин за десять до дзвінка будильника мені зателефонувала сестра і спитала: «Чи правда, що в країні почалася війна, що в Каховці вже стріляють?» Так почався мій ранок. Я не знала, що робити, бо було все розписано: хто в школу, хто - в садочок, хто - на роботу.

У перші дні, коли все почалося, люди масово в паніці все скуповувати, тому буквально через декілька днів були майже пусті магазини і аптеки. Особливо ніхто нікуди не пересувався, тому що всюди стояли блокпости, і всі боялися. Їздили ті, хто менше боявся, або більш ризикові, або - хто хотів заробити гроші. Інші завмерли в очікуванні. Спочатку в магазини взагалі нічого не завозили, а потім, як трохи вивчили обстановку, спробували проїхати раз-другий в магазини, там якісь бази відчинилися, щось трохи завозили: то вівсяну кашу розсипну в мішках, то майонез.  

Дуже важко вірилося спочатку, що таке може відбуватися. Потім у влади нашої по телевізору і по всіх мережах настрій був, що це ненадовго, скоро все закінчиться. Усі були на емоціях. 

Ми не могли повірити, що це буде довго тривати. Був страх, паніка, всі трималися за домівку. Незрозуміло було з роботою: за що жити, як виїжджати, куди. 

Спочатку був виїзд через Станіслав. Через пару днів той виїзд припинився, тому що там були божевільні обстріли. Потім там перестав існувати шлях. Стали їздити через Снігурівку, через Василівку, люди шукали нових шляхів. А ми чекали. Дивимося: нічого не змінюється, росіян все більше. 

Почалися перевірки по хатах: військові почали ходити зі зброєю й перевіряти телефони, документи. Треба було пускати їх додому, тому що вони чекали, поки відчинять, не уходили. Коли знову з'явилась можливість виїжджати, почали масово їхати люди. Хто виїхав - ділилися досвідом. Успішні приклади надихали на швидкі рішення. Тільки відкрився новий маршрут, тож поки він існував, ми скористувались такою можливістю: швидко зібралися і виїхали з окупації.

Не було ніякого розуміння, була ціль – виїхати. Все потім на шляху вирішувалося. Ми в центрі України зупинилися, переночували, тому що сил їхати більше не було. Так ми залишилися в центрі. Ми зупинилися в Кропивницькому і залишилися. Нам надали прихисток добрі люди. Діти звикли, трішки роззнайомилися. 

Потім ми влаштували у себе хаб, де влітку приймали на ніч знайомих, які виїздили після нас. Ми теж ділилися своїм досвідом, підказками, тому що різні були випадки. 

Наприклад, радили як, вивезти ноутбук, планшет, телефони чи збереження, щоб це не відібрали. В нашому випадку дітей окупанти не чіпали взагалі, тому найцінніші речі були на дітях і у дітей. У нас люди ночували, за ніч приймали рішення: куди рухатися далі, і їхали. 

Дякувати Богу, є центри гуманітарні, які нам допомагають: десь - продуктами, десь була постіль, бо у нас не було можливості брати з собою багато речей. Тож, я вдячна багатьом людям.

З цією війною я розучилася мріяти. Планувати нічого не вдається. Хочеться свого дому. Я би хотіла, щоб відбудували наш район і всю Україну. Навіть якщо закінчиться війна, повернутися в мене немає змоги, тому що там немає вже ні лікарів, ні навіть шкіл. Інфраструктури практично жодної не залишилося – все знищили. Говорити про те, аби дитина мала змогу навчатися не онлайн, це поки мрія. Я би мріяла, щоб відбудували Херсонщину, щоб мали змогу люди повернутися додому повноцінно. Не тільки люди, які більш-менш забезпечені, а можливо, на пенсії, але й молодь, тому що вони є основною силою відбудови і впливу на відбудову нашого регіону. Але не тільки в Херсонщині справа. Хочеться, щоб вся Україна відновилася.