Катерина Середа, Пісочинський ліцей «Мобіль»
Мабуть, не має нічого страшнішого за війну.
Повінь? Цунамі? Виверження вулкану? Епідемія? Ні. Саме війна. Чому? Бо на вище сказане людина ніяк не може вплинути, а от на війну… Саме людина створює війну, саме людина вбиває десятки тисяч невинних… Але задля чого? Загарбувати землі, мати більшу владу? Напевне. Але ті царі, імператори, королі, президенти ні разу в житті не бачили війни своїми очами.
Вони не бачили того лиха, яке роблять задля своєї вигоди. Вони не бачили людей, які живуть як на пороховій бочці; вони не бачили тих, хто не може знайти крихту хліба; матір, яка проводжає свого сина на фронт, розуміючи, що він не повернеться; матір, яка собою накриває дитину, щоб та вижила; дитину, яка бачить ці вибухи і смерті кожного дня вони також не бачили. А чи тримали вони рушницю у своїх руках хоч раз? Чи йшли на фронт, жертвуючи своїм життям задля існування свого народу?
Війни бувають різними: на словах і реальними, слабі і жорстокі, короткі та довгі… Як от війна на сході України, яка триває вже понад сім років!
Офіційно вона почалася 14 квітня 2014 року, але для кожного початок був у різний день. Мені тоді було всього сім років, і я мало чого розуміла. Батьки не розказували мені про Євромайдан та наступні події щоб не травмувати мою психіку, щоб я поки що не знала, що таке буває… Але… Одного звичайного дня моїй мамі подзвонила її сестра з Донбасу. Я взяла слухавку, тітка подумала, що то моя мати і каже: «Тут взрывы. Нам страшно». Я нічого не зрозуміла і мовчки принесла мамі телефон.
Обдумуючи ці слова, я підійшла до батьків через декілька днів і вони все зрозуміли по моїх очах. Батько намагався якось м’яко мені пояснити, що і як, і чесно, не пам’ятаю, що він казав і якою була моя реакція…
Пам’ятаю, як дивувалася кожному гвинтокрилу темно-зеленого кольору:
-Мам, дивись який вертольот красивий!
- Так, доню, красивий, - відповідала мати зі слізьми на очах.
Підростаючи, я усвідомлювала все більше й більше, дивлячись новини та слухаючи історії моїх друзів. У мене є одна подруга, яка є біженкою з Луганську. Вона розповідала, що вибухи були для них зранку як будильник, а звечора як колискова… В мене серце кров’ю обливалося, чуючи це. Я думала: «Невже це, нова реальність? Невже в двадцять першому столітті країни знову намагаються загарбати землі України? Невже нашій країні не достатньо всього того, що вона пережила за роки існування?»
Як мені ще один друг описував вираз обличчя його матері, коли вона дізналася, що тепер вдова… Як хлопчик усвідомив, що тепер ніхто не навчить його кататися на велосипеді, не навчить усім маркам автомобілів і ніколи, ніколи не звозить на рибалку, яку той так полюбляв…
Нещодавно я їздила з батьками у Київ на парад до 30-того Дня Незалежності України. Купа людей, не стримувавши сліз, дивилися на те, як Президент нагороджував військовослужбовців посмертно, як їх жінки та сини виходили забирати нагороди з гіркими усмішками… Для чого помирали ці солдати? Задля мирного неба над головою. А що таке мир?
Мир для мене – це коли моїй країні не загрожують військові дії, коли не чутно вибухів, коли я бачу в небі тільки білі літаки, які відвозять українців на теплі острови…
Я дякую нашим військовослужбовцям і волонтерам, які зараз на фронті, за те, що вони мужньо тримають оборону від російських військ і я можу спокійно ходити в школу, зустрічатися з друзями, відвідувати рідних.
