Ожийова Марія, 16років, Харківський науковий ліцей-інтернат «Обдарованість» Харківської обласної ради

Есе "Один день"

Коли мені було сім років, я вперше співала ветеранам війни на День Перемоги. Це було весною 2013 року. Я вдивлялася в їхні героїчні обличчя і подумки дякувала їм за наше мирне небо, за маму і за тата, яких я дуже люблю.

Я раділа, що ми не знаємо всіх жахів, які несе в собі слово «війна», і щиро вірила в те, що і не дізнаємось ніколи.

Але минуло кілька місяців, і настав день, коли почалася війна… У нас. В Україні. На нашу українську землю ступив ворог з тієї сторони, з якої ми очікували менше за все. За один день усе змінилося.

Хочу низько вклонитися і подякувати Українському Солдатові за те, що зупинив і не пустив ворога в моє село, за те, що моє звичне дитяче життя майже не зазнало змін.

Я, на відміну від дітей, які безпосередньо зазнали жахів війни, як і раніше, ходжу до школи, зустрічаюся з друзями. Але змінилися наші теми для розмов. Ми згадуємо про подвиги українських солдатів, про людей, які розлучилися з рідними, друзями, залишили свої домівки і все нажите.

Я навіть уявити не можу собі всього жаху і розпачу, що їх відчуває дитина, батьки якої на війні, звідки вони можуть ніколи не повернутися.

А старенькі мама і тато, дорослий син яких, захищаючи Батьківщину, знаходиться у самому пеклі війни? Це ніякими словами не виразити, можна лишень прочитати в їхніх змертвілих очах… Я, мабуть, ще зовсім маленька, тому що не розумію, чому замість того, щоб водити своїх дітей у цирк, гратися з ними, радіти кожному новому дню зі своїми близькими, люди вбивають один одного.

Що може бути важливіше за здоров'я і життя рідної людини? Я запитала у мами, а вона, хоч і кандидат наук, теж не знає...

Впевнена: всі українські діти погодяться з кожним моїм словом, тому прошу від імені їх усіх:

Дорослі! Зупиніться! Ви не діти, а Україна не іграшка, щоб нею бавитися і ділитися! Нехай Україна залишиться українцям! Ціла, не поламана, не надламана, нехай трохи ушкоджена, але все одно незламна!

І для тих, хто української мови не розуміє, мій вірш.

Чужому солдату

Не отбирай ты детство у детей!

Его потом уже не восстановишь,

Ведь время ты никак не остановишь...

Так будь же ты немножечко мудрей.

Закрой глаза свои и на мгновенье

Представь себя ребёнком в давнем прошлом

И то, как твою детскую ладошку

Сжимала мамина, и слышно её пенье…

А вспомни то, как ты жалел котёнка,

Когда погибла его мама-кошка.

С руки кормил котёнка понемножку,

По его маме горевал с сестрёнкой.

И посмотри сейчас ты на девчушку,

Её ведёт за руку старший брат.

Не может быть, что ты этому рад,

Одни они остались здесь, в избушке.

Ведь на тебя с сестрой они похожи

Вот только блеска нет у них в глазах…

Глаза их почему-то все в слезах,

А ИХ ты тоже хочешь уничтожить?

Прошу тебя, иди, солдат, домой,

Тебя там мама дожидается твоя,

Не хватит сил в тебе нам противостоять

«Своим» вовек веков не станешь! Ты чужой!