Мариніна Альона, 8 клас, Дніпровський ліцей №139 Дніпровської міської ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Силкіна Наталія Іванівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Є події, які назавжди змінюють історію. А є такі, що змінюють не лише хід подій чи майбутнє — вони змінюють самих людей. Вони ділять життя на «до» і «після». Історія моєї сім’ї — саме така.

Мої батьки народилися в місті Ровеньки, Луганська область. Там вони й одружилися.Я теж народилася в Луганській області, у тому ж місті. Перші три роки свого життя я прожила щасливо. Себе маленькою вже майже не пам’ятаю — тільки уривки спогадів: як зламала ногу, як мене вчили плавати, як ми з сестрою бігали в саду, зривали малину з кущів і одразу їли її. Як з мамою чистили горох, як бабусі й дідусі з батьками катали нас на санчатах, як ліпили першого сніговика.

Я жила щасливо. Але життя — непередбачуване. Все може змінитись за мить. І не все підвладне нашим рукам.

11 травня 2014 року. Російські війська заходять на територію Луганської області. Ми змушені тікати.

Тікати від влади Росії. Ми приїхали в санаторій у селі Березівське, що на заході Харківської області. Прожили там недовго — пів року. Потім, у 2015 році, переїхали до Бердянська, Запорізька область, бо татові запропонували там роботу.

Саме там пройшло моє дитинство. Безтурботне, тепле, затишне, веселе. Знайшла чудових друзів, пішла до дитсадка, потім — до школи. Щоліта ми їздили на море, а на кожне свято з сестрою влаштовували вдома концерти з вигаданими танцями. Я довго шукала себе: пробувала різні захоплення — і зрештою знайшла. Пішла на танці, вперше поїхала на змагання і здобула своє перше перше місце.

Життя налагоджувалося. Ми звикли до нового дому, до нового міста. Я росла, мріяла, будувала плани. Але знову — життя непередбачуване.

24 лютого 2022 року. Вся країна охоплена страхом. Лунають вибухи. Паніка. Дзвінки. Тривожні новини. Батьки не кажуть мені правди, але приховати неможливо. Страшно.

Війна знову прийшла — вже вдруге — в наш дім. І знову треба тікати. Полиці магазинів порожні, їжі майже немає. Усі хочуть жити.

28 лютого російські війська заходять у Бердянськ. Але жителі виходять на мітинги. Протестують. Багатьох затримують і б’ють. Зникає зв’язок, інтернет. Окупанти заходять у наш двір. Ми закриваємо вікна пледами, аби світло не привертало увагу. Люди намагаються виїхати, але не всім це вдається. Деяких просто розвертають назад. Ми прожили в окупації місяць — і вирішили їхати.

6 квітня 2022 року. Вранці ми вирушили. Проїхали багато блокпостів. Основний виїзд перекрито. Їдемо через Маріупольське шосе. В дорозі — вибухи, обстріли. Я заснула, хоча ніколи не сплю в машині.

Мріяла, щоб це був лише кошмар. Але не всі бажання збуваються. Не все залежить від нас.

Коли прокинулась, тато вийшов із машини. Ми не знали шляху, їхали за іншими. До нас підійшов військовий. Почав погрожувати.

Приставив автомат до колін тата й сказав: «Ще раз вийдеш — прострілю коліна». Йому було байдуже, що в салоні — діти. Потім вистрілив у повітря.

Напруга — страшна. Я не боялася ночувати в полі, я боялася, що нас не випустять. Але нам пощастило. За 5 годин ми доїхали до Дніпра.

Коли проїхали перший український блокпост — я відчула полегшення. Зло залишилося позаду. Перші два місяці ми жили в родичів. Згодом я пішла до нової школи. Нове місто, нові люди, нове життя.

Час минав. Я дорослішала. І з часом зрозуміла: не хочу повертатися назад.

Як і багатьом дітям, мені довелося подорослішати раніше, ніж хотілося б. Але все це навчило мене цінувати людей, час, моменти, спогади — і найголовніше: життя. Ніхто не має права в тебе його забирати.

Я люблю це місто. Людей, які тут живуть. Школу, де я навчаюся. Своїх друзів. Саме у 2024 році я знайшла себе.

Знайшла те, чим хочу займатися. Знайшла вірних друзів, підтримку й опору — навіть там, де не очікувала. Ми створили шкільний театр, ставили вистави — і в цьому нам допомогли наші гарні вчителя і директор.

Насправді мені ще пощастило. Бо в багатьох усе було значно гірше: дехто втратив дім, місто, рідних. Хтось — життя. Але що б не сталося, завжди потрібно допомагати одне одному. Сьогодні допомагаєш ти — завтра допомагають тобі. Життя непередбачуване. Допомога — це не лише щось матеріальне. Це ще й душевне тепло, яке ми віддаємо іншим людям.