Вероніка Хім’як, 9 клас, Бердихівський ЗЗСО І–ІІІ ступенів Новояворівської міської ради

Вчителька, що надихнула на написання есе — Романець Леся Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це руїни, жорстокість, вбивства. Це страх, стогін, плач, крик, каліцтва, знущання, обдирство, насильство. Це — справжнє лихо.

Так можу сказати я, 14-річна дівчина, слухаючи телепередачі, переглядаючи інтернет.

Я читала багато творів про війну, дивилася фільми, але не вірила, що можуть бути такі жахіття. Коли падала ракета, я бачила ті спалахи, чула пронизливі звуки. Мені стало дуже страшно, сильніше забилося серце, запаморочилося в голові — і я вигукнула:
«Мамо, я не хочу вмирати. Я ще не нажилася!»

Мій брат Андрій пішов добровольцем захищати свою землю зразу після вторгнення. Воював під Ізюмом, на Київщині, був під Бахмутом. Бачив усі звірства ворогів. І коли приходить на ротацію, то дещо розповідає. Навіть слухати страшно.

Він дуже сильний і відважний. Пройшов особливу спецпідготовку у нас і за кордоном — у Польщі, Нідерландах, Литві. Зустрічався з американськими воїнами-ветеранами, які передавали нашим хлопцям свій бойовий досвід. Разом із побратимами виконує найнебезпечніші завдання.

Мене дуже вразила розповідь про один епізод недавнього бою. Це сталося на окупованій території. Група воїнів отримала наказ виконати завдання. Треба було спочатку переплисти Дніпро. Напевно, вночі. Ховалися в кущах, лісосмугах. Протягом трьох днів точилися бої. Хлопці звільнили велику площу, було вбито багато ворогів.

Виснажені, змучені, невиспані, знесилені, вони вже поверталися до переправи. Але раптом почулися постріли. Побратими зрозуміли — засідка. На полі бою лежали наші солдати: троє поранених, двоє вбитих, а решта — живі.

Стрілянина, чужа земля… Не думаючи про своє життя, хлопці на руках почали виносити своїх побратимів. Серед убитих — командир і найкращий друг Андрія. Цим хлопцям було 23, 30 років. Такі молоді. Їм би жити й жити…

Але ними керувала велика любов до рідної землі. Адже у своєму заповіті командир Ярослав із позивним «Ворон» зі Львова просив спалити його тіло. Остання просьба була виконана. Частину попелу батьки поховали на Марсовому полі, а решту хлопці з високої Карпатської гори розсіяли по вітру — щоб цей дух патріотизму закликав небайдужих стати на захист України, щоб жив у серцях наступних поколінь.

Я бачила осиротілих матерів. Хіба можна передати словами їхній розпач, їхню розпуку?..

Заплакала наша Україна, затужила. Ридають матері за своїми вбитими синами, тужать жінки за чоловіками, плачуть діти за своїми батьками. І чи є на світі така сила, що могла б загоїти рани на душі й серці?

А скільки отих чорних хустин в Україні? Хто потішить, хто розрадить їх? Та хіба це можливо?

Мене мучить думка: навіщо ця війна? Хто вигадав її? Вона порушила наше життя, наші мрії, сподівання.

Війна змінила моє життя назавжди. Я почала більше цікавитися волонтерською діяльністю, допомагаючи тим, хто постраждав.

Після 1000 днів війни я бачу, як ця ситуація формує нове покоління — сповнене рішучості та надії. Ми всі навчилися боротися за своє місце під сонцем.

Я вірю, що наші зусилля не марні. Спільні цінності, надія та єдність — це те, що допомагає нам йти вперед. Війна стала не лише випробуванням, а й шляхом до розуміння себе і світу.