Варгатюк Юлія, 11 клас
Косівський ліцей №2 ім. М. Павлика
Вчитель, що надихнув на написання есе: Воєводченко І. М.

Війна. Моя історія

Волю українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців. Є. Коновалець

Війна… Слово, від якого віє холодом, болем, кров’ю. Війна і XXI століття… Нікому на думку не спало б, що ми будемо свідками цього жахіття.

Я прокинулась 24.02.22 та почала збиратись до школи. На телефон починають приходити повідомлення, що почалась війна. Моя мама подзвонила до класного керівника, яка сказала: “Сьогодні в школу не потрібно йти, почалась війна!”

Я до останнього не могла в це повірити. Я відчула біль у серці, в мене почали тремтіти руки та текти сльози. Я до кінця не розуміла, що тепер буде, але могла уявити з розповідей бабусі про 43-44 роки. Ще 23 лютого в школі ми з однокласниками в школі говорили, що війни не буде, що це неможливо у XXI столітті. Але на жаль ми помилились.

Далі було багато новин. Вибухи по всій Україні, тривоги, літаки… У мене всередині росла така злоба та ненависть, про яку я навіть і думати не могла. Українські артисти, які зараз у москві, ви сліпі? Як у вас вистачає сміливості викладати пости: “нет войне” в надії, що українці і далі будуть вас слухати. Ви нас погано знаєте. Я відписалася від усіх російських блогерів, навіть тих, які висловлюють підтримку. Я видалила всю російську музику. Всі ці дні були, як у тумані. У наше місто почали приїжджати сотні біженців. Багато моїх друзів та однокласників виїхало за кордон.

Одного разу я йшла за продуктами і маленька дівчинка, побачивши літак, почала кричати: “Іди геть, іди геть!” Ця дівчинка була переселенкою, вона бачила багато жахливого у своєму житті. Від цього я почала плакати.

Мені пощастило трішки більше, тому що я живу в містечку Косові Івано-Франківської області. Тут не так страшно. Але кожного разу, коли летять літаки, я молюсь, щоб вони були українськими. Мені дуже часто сняться жахливі сни, коли окупанти наближаються до мого дому та кривдять мою сім’ю. Зараз, на 666 день війни, я вже знаю відповіді на мої питання: “навіщо? за що?” Вже знаю… Я зрозуміла за цей час: потрібно жити тут і зараз та цінувати кожен момент в житті. І розумію точно, що ніхто не змусить мене жити під владою окупанта, ніщо не змусить мене жаліти росіян, вони ніколи не змиють цю кров з себе. Це ненависть на віки!

Події, які війна змушує нас переживати, є дійсно страшними. Але я вірю у премогу України. Війна змінила мене, вона змінила всіх. Я не знаю, що буде далі, але точно знаю, що зроблю після перемоги. Хочу, щоб українці назавжди забули російську мову, їхні звичаї, щоб нас ніколи в житті більше не пов’язували з росією. Ми – окрема нація! Зовсім на них не схожа! Ми – українці! І це – наша суперсила!