Михайленко Інна, 10 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Процик Людмила Григорівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Коли почалися розмови про війну, я чомусь відчувала, що щось не так. Кожного дня ці думки не вилазили у мене з голови і я навіть зібрала тривожну валізку на всяк випадок. Коли я говорила, що війна почнеться, з мене всі сміялися: «Яка війна? 21-й вік на дворі».

24 лютого я прокинулася з великим бажанням піти до школи, але мої батьки повідомили мені, що розпочалася війна. Мій тато хотів піти на війну ще в 2014 році, але оскільки я і моя сестричка були маленькими, він не зміг залишити нас. У той день мій тато пішов: він пішов добровольцем, а нам сказав що його мобілізували, адже знав, що мама не відпустить його.

Дні йшли погано: від прильотів нам повибивало вікна, і кожного дня ми прокидалися від звуку вибухів. Коли російські війська відходили і підірвали міст, ми думали, що не залишимося живими, адже ходили чутки, що наше містечко хочуть зрівняти з землею.

У перші дні війни продуктів вистачало, але все швидко псувалося, так як не було світла. Нам дуже часто допомагали близькі та друзі, і ми також допомагали всім, чим могли, людям, які це потребували.

Одного разу я з мамою пішла на хлібзавод – це було єдине спасіння. Поки наші батьки стояли в черзі, ми з подругами гралися на майданчику недалеко від заводу. Потім ми хотіли піти до батьків, але там стояли російські війська. Вони почали розпитувати нас про підвали, де є чоловіки. Я була найменшою, але найхоробрішою, я їм сказала, що ми нічого не знаємо і не бачили. Мені було б навіть все одно, якщо б мене вбили, але я б не стала їм нічого розповідати, адже знала, що від моїх слів залежить чиєсь життя.

Одного сонячного ранку я прокинулася і почула, як на вулиці грає гімн України. Я почала кричати, що ми перемогли.

Але, на жаль, це був лише маленький крок до перемоги: в наше містечко ввійшли наші військовослужбовці. І вже через деякий час ми зустрілися з татом. Це був дуже радісний день.

Після окупації моя мати пішла у волонтери, щоб допомагати людям, які цього потребують. Я теж дуже хотіла допомагати, але мені сказали, що я ще маленька. З часом все почало налагоджуватися: почали відкриватися магазини, банки, люди почали відбудовувати свої будинки, і я навіть зустрілася зі своїми друзями. Але, на жаль, я не змогла зустрітися зі своїм другом, тому що він загинув через війну.

Вже через деякий час мій старший брат пішов служити в 3-тю окрему штурмову бригаду. На даний час він отримав поранення і зараз перебуває на лікуванні. Мій тато також зараз проходить обстеження в лікаря, оскільки має багато травм через війну.

Під час цих важких днів війни в мене стався випадок, через який я почала вірити в Бога на всі сто відсотків. Також я почала цінувати прості речі: друзів, батьків і навіть незнайомих для мене людей. Найголовніше – це розуміння і підтримка.

На даний момент я вже у 10 класі, але після закінчення школи хочу вступити до військового інституту Національної гвардії України, тому що я впевнена, що разом ми зможемо подолати всі випробування і створити краще майбутнє. СЛАВА УКРАЇНІ!!!