Війна мене застала вдома. Ми прокинулись від звуків вибухів. Наш район Салтівку почали відразу обстрілювати. Ми почекали до третьої години дня, а потім виїхали. Я не пам’ятаю деякі дні взагалі. Я в шоці від того, що коять росіяни. Це варварство. У нас були готові документи та їжа. 

Ми виїхали до Полтави до рідних. Мене зворушило, що ми всі об’єднались і допомагали один одному.

Через хронічні хвороби помер мій чоловік: у нас не було змоги його лікувати.

Я намагаюсь жити далі. В Полтаві працюю перукарем - це мене відволікає. 

Я не вважаю, що війна закінчиться швидко. Я розумію, що на Донбасі люди сподівались, а війна так і не скінчилась. Я нічого не планую наперед, бо не знаю, що буде завтра.