Колєснік Вікторія, 2 курс, Регіональний центр професійної освіти ім. О.С.Єгорова

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кузнєцова Інна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я вже не так добре пам'ятаю той час, але я знаю, що відчувала страх за себе та рідних, коли почула у новинах, що президент Російської федерації планує почати повномасштабну війну з Україною. Я до останнього сподівалася, як і усі, що це якийсь фейк, невдалий жарт, або ж пусті балачки аби залякати нас, українців, та жителів цієї країни, яка стала їх домом. Але, на превеликий жаль, мої надії не справдилися.

Рано-вранці 24 лютого 2022 року на екрані телефону засяяла геть не чудова новина: «Почалася повномасштабна війна, збирайте сумки з їжею, одежею. При сирені спускайтеся у найближче укриття».

У той день мені потрібно було йти до школи, я ще досі згадую, як чуючи сирену і не розуміючи чому усі так метушаться у моєму домі, питала свою маму: «А мені йти до школи сьогодні, чи ні?» Це згадую із сумною посмішкою... Мама, старша сестра, я, та дві мої киці у переносках, спішили в укриття, чуючи гул сирен над головою. Будучи у темряві ночі, лише високі стовпи на дорозі, де їздять машини, освічували нам шлях.

Дуже скоро ми опинилися у холодному підвалі, де раніше колись вирощували шампіньйони. Сиділи на дерев'яних піддонах, накриті різними старими, барвистими ганчірками.

Людей тут було повно, деякі, кому не вистачало місця, стелили собі картонку та сиділи на ній прямо на сирій підлозі. Я постійно була у телефоні та навушниках, не бажаючи слухати плач немовлят, жінок, та дуже голосні тривожні розмови. Мені самій морально було нелегко, у мене на той момент розбилося вщент стільки планів на майбутнє, і через це у мене не було ніяких потішних думок.

А ще, перебуваючи у цій зловісній атмосфері, я могла б і заплакати, але не люблю це робити, бо завжди тримаю сльози, щоб не сталося. Для мене це як прояв слабкості, не хочу це відчувати ніколи.

Моїх киць звати Буся та Луна, Буся старша за Луну, вона за кольором шерсті схожа на сіамську, ми її колись знайшли на вулиці, Луна ж трьох-кольорова, біло-сіро-чорна, її ми теж підібрали на вулиці, але набагато пізніше... Їм обом, як і нам, було страшно, вони хотіли втекти з переносок кудись геть, намагались якось відчинити дверцята лапою, кігтями, та голосно нявчали при цьому, але, на щастя, цього не сталося. Одного разу навіть Луна сиділа на моїх руках та боязко муркотіла у мене під курточкою, як тільки хтось проходив повз незнайомий, та дивилася на мене своїм єдиним блакитним оком. Усе це відбувалося кожен день, то по одному разу, а то й по три, ми спускалися та знову йшли додому.

Дуже скоро це усім набридло та ніхто й не спускався більше у підвал, аргумент був такий: «Ну не бахкає? Не бахкає. Ну як бабахне, тоді побіжимо, якщо ще будемо живі».

З тих пір пройшли дні, місяці... Тривоги хоч і були, але усім було байдуже, усі до них звикли. Єдине місце, де примушували – це школа. Старий, як цей світ, «Путлер», забрав у нас мого старшого, двоюрідного брата Славка на той світ, він загинув на фронті, хоч я його майже і не бачила, але я запам'ятала його як доброго, веселого та життєрадісного. Мені дуже сумно, що я його більше не побачу поруч із собою. Мої рідні та родичі плачуть за ним, мені страшно згадувати той момент, як його мати та батько заливалися слізьми над великою, закритою труною, що була накрита синьо-жовтим прапором та великими букетами квітів, які геть не поміщалися на ній.

Його не стало як раз десь у той час, як я подала документи на навчання в Регіональний центр, щоб навчатися за професією «Монтажник гіпсокартонних конструкцій».

Я пам'ятаю, як мені було важко знайти себе та зрозуміти куди мені йти навчатися, я дуже сподіваюся, що я обрала саме те, що я хочу. Адже я вважаю, що будівельники будуть потрібні. Рано чи пізно, але настане той час, коли війна закінчиться і ми відбудуємо наш дім — Україну.