Війна. А, що таке війна? Війна дитячими очима. Для мене, дівчинки з маленького прифронтового містечка Попасна, від якого нажаль зараз залишилися лише спогади, – вона стала реальністю. Я хочу Вам розповісти, не знаю, що з цього вийде, вдасться чи ні, свою історію, свої спогади, все те, як я впоралася зі своїми втратами та страхом. Бо війна — це біль, страх та незворотні втрати. Ця історія схожа на багато інших, але це моя особиста.

Вперше війна прийшла в мій дім ще в 2014 році. Я була маленькою семирічною дівчинкою та нічого не розуміла, і називалася вона по-іншому, не зрозумілим для мене поняттям АТО. Тоді я вперше потрапила в бомбосховище, справжнє бомбосховище, не сирий підвал багатоповерхового будинку, а бомбосховище на підприємстві, де працював мій тато. Для мене це була якась жахлива пригода, я дивилася на маму і тата і розуміла, що вони теж не знають, що робити, та навіть дідусь, який завжди все знав і все міг зробити, як мені тоді здавалося, був дуже схвильований та теж не міг нічого порадити.

Там було дуже багато людей -  дорослі, діти, багато розмов, не зрозумілих тоді для мене. Я дуже хвилювалася, боялася загубити маму, тримала її весь час за руку, ні на хвилинку не відпускала її, у мене було одне єдине бажання: я хочу додому, в свою кімнату, до своїх іграшок, обійняти свою улюблену іграшку і заснути у своєму теплому ліжку.

Я не розуміла, що ми робимо в цьому жахливому місті, чому у мами такі розгублені очі, чому моя доросла сестричка так сильно боїться та на її очах інколи з'являються сльози, і не хоче гратися так як завжди, і взагалі, що коїться і навіщо. Та я не знала тоді, що це лише початок.

Потім, а що було потім? Це зараз я знаю, що таке "гради", гранатомети, автомати, танки, а семирічній дівчинці, яка жила в своєму ляльковому світі, яку всі пестили та бавили, це був жах, страшний, гучний жах. Цей страх та безпорадність дуже вплинули на мене. Мабуть вже тоді я подорослішала. Я навчилася відрізняти звуки "градів", гранатометів.

Було багато чого, але попри все ми з сестрою продовжували ходити до школи, батьки на роботу. Та життя не було вже таке як раніше. Постійні нічні вибухи дуже лякали.

Пам'ятаю Новий рік 2015, ми зустрічали вдома, попри все, була ялинка, купа подарунків. Та відразу після новорічних свят почався жах. Почалося таке пекло, наше місто дуже сильно обстрілював ворог. Місцеві жителі почали виїзжати, місто становилося порожнім.

Батьки прийняли рішення і ми виїхали в безпечне місце. Тоді я вперше, мені так здавалося, втратила свій дім, ну ще болючішим було розлучитися з сестричкою. Вона тоді вчилася в одинадцятому класі , їй потрібно було закінчувати школу і мама відвезла її до бабусі та дідуся на Одещину. Я залишилася з татом, мами не було поруч лише три дні, а мені здалося, що вічність.

Майже два місяці ми не могли повернутися додому. Батьки постійно дивилися новини, я чула про якісь перемовини, домовленості, та нічого не розуміла. І ось нарешті сталося, мама сказала: “Ми їдемо додому”. Це було щастя. Якихсь декілька годин і ми вдома.

Пам'ятаю як заїзжали в місто, це було шосте березня, запам'ятала тому, що це день народження сестрички, перший її день народження в розлуці з нею. Місто було порожнє, людей майже не було, але все було таке рідне. Дім, порожня квартира, дуже холодна, бо взривною хвилею відкрило вікна, добре, що не вибило, і ялинка, яку не встигли прибрати після свят. Мама з татом почали наводити лад, включили опалення. А я сиділа в теплому одязі і була щаслива, що я вдома, попри все, дома.

Після всього цього жаху, моє місто почало відбудовуватися, розквітати. Поверталися люди, запрацювали підприємста, лікарня, школи. Життя повернулося. Лише інколи вночі було чути вибухи десь за містом. Я зростала, ходила до школи, спілкувалася з друзями, здавалося, що все налагодилося, що нічого страшного не станеться, так мені казав мій дятько, який пішов до лав ЗСУ. Казав, що не треба боятися, що наше місто фортеця, та надійно захищено від ворога.

Та ось настав той самий жахливий день, 24 лютого 2022 року. Перші вибухи, перші пожежі, а потім самі найстрашніші двадцять шість днів в моєму житті. Двадцять шість днів в дев'ятиповерховому будинку, на сьомому поверху. І жодного разу ми не спустилися в підвал. Бо безглуздо було спускатися туди з восьмимісячною дитиною. На той час наша родина трохи зросла. Моя сестричка вийшла заміж та народила мені маленького племінничка.

В підвалі було дуже багато людей, сирість, холод, дуже брудно. Ми всі хвилювалися за маленького, щоб він не захворів. Хоча в квартирі теж було дуже холодно і страшно. Годинами не було світла, газу. Перші два тижні щось ремонтувалося, світло з'являлося, а разом з ним і надія, що цей жах скоро скінчиться, а потім все зникло.

Ми з сусідами готували їжу на  дворі, на вогнищі, хоча це було небезпечно. Всі ділилися, у кого що було з їжі, намагалися допомагати один одному. Обстріли становилися все сильніші, було дуже страшно. Все навкруги горіло, вибухало і знову горіло, це все не зупинялося.

На сьомому поверху було все дуже гарно видно, все місто як на долоні. Моє місто знищував ворог, бомбили без жалю, я вперше побачила фосфорні бомби, як вони сиплють, а потім все палає, авіація, бомби, здавалося, що це ніколи не скінчиться.

Зв'язку вже майже не було, телефони теж розряджені, що робити? Що далі? Від сусідів батьки дізналися, що йде евакуація, залишатися в місті було самогубством, вирішили — їдемо. Мама сказала: ”Збираємо речі, брати лише необхідне”. А це як? Мені все необхідне, особливо моя бібліотека.

Я швидко зібрала всі книги з полок і склала їх у три великі рюкзаки, це був мій скарб, мої улюблені книжки, рюкзаки стали непід'ємні. І тут сталося найстрашніше, найстрашніше особисто для мене, коли мама зайшла в кімнату і побачила рюкзаки, набиті книжками, вона спитала, що я роблю. Я відповіла, що вже все необхідне взяла. Мама не розлютилася на мене, не накричала, вона знала, що для мене значить кожна книга і розуміла мене. Вона спокійно сказала: ”Ні, можна лише дві книги”. Дві? Тільки дві? Я витягувала з рюкзаків книгу за книгою, і з кожною прощалася. Були сльози, біль, розчарування і злість.

Для мене, п'ятнадцятирічної дівчинки з складним характером книги були справжніми друзями. Взяла я з собою дитячу Біблію та “Маленького принца”. Я мала надію на те, що я повернуся і з моїм книжковим скарбом нічого не станеться. Але вийшло все навпаки. Майже в одну мить зникло все. Я це зрозуміла, коли ми вийшли і взривною хвилею захлопнулися двері квартири. Я бігла вниз по сходах і розуміла, що ніколи не підіймуся по цих сходах назад додому. Більше немає ні дому, ні школи, ні улюблених речей.

Добре одне, що в нашій Країні люди завжди єднаються та допомагають тим, хто опиняється в біді. Ми вимушені були їхати на Одещину в невеличке село до бабусі та мого рідного дядька, бо в нашій родині завжди було і є так, якщо в когось біда, навіть маленькі неприємності, родина єднається, і це вже стає спільна біда, яку треба вирішувати всім. Ось і цього разу родина об'єдналася, об'єдналося навіть усе село. Нам допомогли знайти житло, люди допомагали, хто чим міг. Потроху ми почали оговтуватися від пережитих подій.

Зараз мені вже шістнадцять років, я мешкаю в чудовому місті Одеса, але навчаюся у своєму Попаснянському ліцею №21, і спілкуюся зі своїми рідними вчителями та однокласниками, бо ми одна єдина родина. За цей не простий час я багато чого зрозуміла, багато чому навчилася, зібрала нову бібліотеку, навіть навчилася в'язати гачком, це для мене стало заспокійливим засобом, особливо під час повітряних тривог вночі. Я відволікаюсь, рахуючи петельку за петелькою, і раптом в руках вже вимальовується іграшка, їх я дарую своєму маленькому племінничку, він дуже любить ними бавитися. Але особливу увагу я приділяю історії та літературі. Мені подобається читати про життя наших предків, вчитися на їхніх помилках.

В моїй країні йде війна. Але я знаю, що обов'язково буде перемога, бо ми, українці, могутня нація, яку важко зламати, і кожен з нас в такий непростий час щось робить для того, щоб наблизити перемогу.

Я вважаю, що нам, підліткам, зараз потрібно допомагати батькам та навчатися. Бо нам доведеться відбудовувати наші рідні міста, зруйновані окупантами, нам доведеться підіймати економіку та промисловість. Ми повинні бути гідними нащадками своїх предків.

Я дуже люблю свою Батьківщину, і я щаслива від того, що я — українка. Маленька дівчинка з Луганської області, місто Попасна, у якої завжди в рюкзаці лежать три незмінні найдорожчі речі — дитяча Біблія, “Маленький принц”, та ключі від зруйнованої квартири. Як згадка про той світ, в якому я була безтурботною, щасливою дитиною.