Воробйова Софія, 15 років, КЗ «Лисичанська загальноосвітня школа I – III ст. № 18», м. Лисичанськ, Луганська область

Есе «Один день»

Я ніколи не приєднаюсь до руху війни.

Покличте мене, коли з’явиться рух за мир.

Мати Тереза

Що є мир? Чи ми усвідомлюємо його цінність в нашому житті? Ніколи вже не зітреш із пам’яті той день. День, коли моє маленьке сердечко почало здригатися від страшних вибухів.

Коли ти – дитина, зростаєш в повній та щасливій родині, здається, що світ чудовий і нічого поганого не може відбуватися. Батьки завжди з тобою, ти знаходися під їхнім захистом і тільки знаєш, що гратися з однолітками і насолоджуватись спекотними літніми днями.

Намагаючись пригадати те страшне літо, коли в мою дитячу свідомість увійшла війна не на малюнках, не з розповідей дідуся та бабусі, а справжня, мої очі наповнюються сльозами й страхом. Страх і тривога за рідних заповнюють душу. Я опиняюсь в розпачі і страшно боюся за своє життя. Адже ти ще така маленька і дуже хочеться жити, вирости і стати дорослою людиною.

Літо в 2014 році напрочуд видалося спекотним та сонячним. Почалися літні канікули, життя здавалося прекрасним і безтурботним. Я дуже чекала початку канікул і поїздки на море. Після того, як ми повернулися з моря, я іноді почала чути далеке гуркотіння. Я ще тоді не усвідомлювала, що це лунали вибухи гармат. В моїх дитячих думках лунала гроза вдалечині.

Іноді я помічала сумний погляд мами і тривожний стан тата. Але нічого поганого не думалось, бо дорослі іноді бувають загадково сумні.

Дедалі з кожним днем гуркотіння ставало все сильнішим, і я вже почала ставити запитання батькам. Чи то така сильна гроза? Батьки намагалися бути спокійними та не хотіли мене злякати, тільки жартували про грозу і дощик. Та прийшов той день, коли гуркотіння стало дуже сильним, батьки зібрали документи та деякі речі в одне місце і ми скоріше побігли в підвал.

Вже саме там тато пояснив, що почалася війна і ми будемо перебувати тут, поки вибухи не перестануть лунати. Вони були наскільки сильні та потужні, що від них здригався будинок. Ось-ось, здавалося, земля розколеться під ними. Було дуже страшно і холодно сидіти в підвалі, коли ти нічого не бачиш і не розумієш, а тільки здригаєшся від жаху.

Мама читала молитву, а я прикладалась до неї, тихенько схлипуючи. Я не могла повірити в те, що це дійсно відбувається з нами, що це реальність, а не поганий сон.

В моїй дитячій голові, яка дуже боліла від тих сильних вибухів та здригань, малювалися страшні картини. Я уявляла, що коли вийду на вулицю, то від нашого будинку, двора та міста нічого не залишиться. Я вже більше не побачу школу, не отримаю гарної оцінки та не пограюсь з друзями. Здавалося, що це все, кінець.

Я дуже боялася за бабусю, яка знаходилась в той час не з нами. Адже зв'язок не працював і ми декілька днів не могли навіть знати, чи всі родичі та друзі живі. Тато й мама намагалися мене заспокоювати та заставляли чогось поїсти, але від страху й переживань нічого не хотілося. Одне було тільки бажання – щоб скоріше все закінчилося і ми залишилися живі.

В такому стані пройшло декілька днів, і коли вже почали стихати вибухи, ми піднялися з підвалу в будинок.

Напевно, після цього ночами у вісні я просиналася від страшних снів. Кожен раз, коли дійсно починалася гроза, я ще довго лякалася тих страшних звуків, думаючи, що це знов почалась війна.

Напевно, вже ніколи не зможу забути пережиті страшні моменти життя. Війна виявилася не просто поруч, вона є в середині нас. Бо почуття та спогади є вічними, поки живе людина. Після тих подій починаєш по-справжньому цінувати кожен момент свого життя та своїх рідних.

Мир дуже важливий для всіх нас. Мир – це не відсутність конфліктів та складнощів, а спроба вирішити конфлікти без застосування насильства.