Мені 66 років, і я живу з чоловіком. У нього було три інсульти, тому ми не виїжджали, залишалися вдома, хоча обстріли були постійними. Війна впала на нас, як сніг на голову — раптово, страшно і безжально.

У перші дні та тижні зовсім не було води. Нам привозили все необхідне, але цього вистачало ненадовго. Зараз вода є, дають гуманітарну допомогу, і це трохи полегшує життя.

Але кожен день війни продовжує вражати і лякати, неможливо звикнути до цього страху і руйнувань.

Особливо важко, коли думаєш про рідних. Будинок моїх близьких на Херсонщині затопило, і їм довелося виїхати. Я дуже хвилююся за них, але й сама мрію про одне — щоб війна закінчилася, щоб настав мир і можна було знову відчути спокій у своєму житті.