Жизлова Анастасія, 9 клас, Чорнівська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання есе - Товкач Сільва Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я-дитина війни. Вона увірвалася в моє життя раптом, несподівано і страшно. Чужа орда сповістила про себе ревом гармат у Святогірську. В одну мить спокійне і розмірене життя в моєму домі, країні і маленькому селі Микільську перетворилося в дні, місяці тривоги і болю.

До останньої миті не вірила, що доведеться покинути рідний дім, друзів, родину.  

10 квітня 2022рік, 7 година ранку. Пам’ятатиму вічно цю дату. Я прощаюсь з бабусею, рідною хатою. Торкалася її стін і дуже просила, щоб вона дочекалася мене. Щоб вистояла під гуркіт снарядів і бомб.

А осторонь плакала моя мила і добра бабуся. Вона вчила мене любити цей світ, шанувати тих, хто поруч, допомагати тим, кому важко. Вчила бути людиною, любити землю свою, свій край,свою Україну.

А в очах був сум, біль,відчай. Вона залишилася боронити наш дім: молитвами,вірою і ненавистю до ворогів. А я питала в неба і землі:”Чому? Чому ця страшна війна прийшла у мою Україну? Чому у ній вирує битва між минулим і майбутнім, між свободою і рабством, між світом вільним і авторитарним?

Чому покидаю рідну хату, бабусю? Куди? Куди ми їдемо? Чому не спиняється ця війна?

А в хаті молилась мама. Твердила тихо-тихо; "Залиш мені пам'ять, Боже. Збережи життя моїх рідних. Прости і почуй мою молитву, допоможи у далекій дорозі." Танула свічка, а мама  молилась і плакала.

Війна-ворог, вона-звір, вона-вбивця. Нема для неї виправдань, нема позбавлення ненависті, нема прийняття.

Евакуаційна машина везла нас у невідомість. Дивлячись  у вікно я відчувала подих війни, такий гарячий і тривожний. Зруйновані будинки, школи, лікарні. А десь, зовсім поруч, з вірою і надією йдуть у саме пекло сини і дочки моєї країни. Вони  ціною своєї крові наближають нашу перемогу. Настане той день. Закінчиться війна. Повернимся з далеких доріг. Відбуваємо міста і села, будемо жити у мирній незалежній країні-такі думки снували в моїй голові.

Я, думаю, що молоде покоління моєї країни зуміє все перебороти і свій шлях пройде з гідністю і честю, бо нам судилося пройти це пекло війни.

А я винесу уроки з усього пережитого і оберу гідний шлях, щоб рухатися до своєї мети.

Турнопіль, Чернівці, Чорнівка. Захід моєї країни. Нас зустрічали ширі і привітні люди. А село Чорнівка стало моєю маленькою Батьківщиною. Уже 2 роки я навчаюсь у Чорнівській гімназії. Тут зустріла друзів,  які підтримали мене. Зрозуміла, що світ не без добрих людей.          

Але… Я дуже хочу додому. Як би не було мені добре, я мрію про свій дім в якому буде мир, спокій,уся родина і моя бабуся. 

Бо "Яке це щастя мати корінь свій, Що зветься рідним краєм, Батьківщина!"

(В.Ярмуш)