Подружжя пенсіонерів, не дивлячись на хронічні хвороби, самі обробляли город, з якого й харчувалися у скрутні часи. Страшні російські обстріли вигнали їх з рідного села, і тепер їх єдина мрія – повернутись додому і знову посадити город

Мені 64 роки. До війни ми мешкали у селі Костянтинівці Донецької області. Жили вдвох з чоловіком. Син мешкав у цьому ж селі зі своєю сім’єю. Ми вже пенсіонери. 

Нас спочатку бомбили літаками. Вони летіли з Донецької області і скидали бомби. Влучили у ферму, там побило корів. Горіли будинки. Дуже було страшно. А потім обстріли від нас відійшли кудись далі.

Шокувало все. Ми думали, що перебуваємо у якомусь страшному сні, що зараз прокинемось – і нічого не буде. Що це якесь марево. Очима бачиш, але не усвідомлюєш, що все це відбувається з нами. Наче дивишся якесь кіно. Це був шок.

Ось сусід ішов, минуло 15 хвилин – і його вже немає. Вбило прямо у власному будинку. І ще через дві хати жінку. Як таке може бути? Зараз 21 століття, а ми втрачаємо людей. Це дуже жорстоко.

Ліки нам діти передавали, волонтери привозили. Ми давали гроші молодшим, які мали змогу, і вони нам привозили їжу. Гуманітарну допомогу неодноразово привозили від різних фондів. Вдома була і картопля, і все інше. Війна війною, але город садили під обстрілами, тому їжа була.

Неподалік від нас вибухнув будинок. Навколо все горіло через постійні обстріли. Неможливо було вийти з дому, та й взагалі – існувати там. І страшно було. Ми вирішили, що виїхати буде правильно. Ми з чоловіком обидва - гіпертоніки. Перед цим я якраз перехворіла на ковід, і в мене почали відмовляти ноги. Я дуже погано ходжу, насилу переміщуюся. Я вже не могла в погріб спуститися. І ми вирішили, що, мабуть, із нас досить. 

Ми виїхали рано-вранці. Ішов дощ. Це нас врятувало. Коли дощило, тоді не стріляли. Ми поскладали речі у свою машину і втекли. Виїхали за Покровськ, і тільки тоді трохи заспокоїлись. 

Зараз ми у Павлограді. Туди першим виїхав син зі своєю сім’єю і з тещею. Вони вибралися десь на три місяці раніше і орендували квартиру. Потім і ми приїхали. А навіщо нам далі рухатися? Ми зібралися всі разом. І чоловікові сестри тут. Усі наші рідні поряд. Так легше переживати цю кляту війну. Ми зідзвонюємось, ходимо одне до одного, підтримуємо. Тут наші односельці, і ми частенько зустрічаємось, заспокоюємо одне одного. Багато у кого розбите житло. І в кожного в очах запитання: «А що далі? Що ми будемо робити?» Молодші пішли на роботу. А у нас пенсії малі, ціни піднімаються. Через це теж переживаємо. Кожен виживає, як може.

У мене вікна виходять на схід, туди, де Донецька область. Дивлюсь у той бік і думаю: «Коли настане мир? Коли вже це станеться?» Але це питання відкрите. Є непереборне бажання, щоб настав мир. Якби зараз про це сказали, то ми б із чоловіком пішли пішки додому. 

Ми ж там усе покинули: і будинок, і господарство. Попросили сусіда, щоб наглядав. А самі чекаємо, бо надія вмирає останньою. Все одно колись війна закінчиться. 

Майбутнє наше повинно бути обов’язково без війни. Щоб у спокої жили наші діти й онуки. Щоб вони забули це страхіття. Щоб люди не робили більше таких помилок, і війна ніколи не повторилась. І дуже хочеться повернутись додому, на свій город, і щоб там щось росло. Ми віримо, що буде все добре.