В’юнцова Єлизавета, 8 клас, ВСП «Науковий ліцей міжнародних відносин ІІ–ІІІ ступенів» Університету митної справи та фінансів (м. Дніпро)

Вчитель, що надихнув на написання есе - Подворчан Алла Зеновіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мене звати Ліза. Мені 14 років, я живу в Дніпрі й ніколи не виїжджала з рідного міста, навіть коли було страшно. Моя родина − це моя мама й бабуся. Ми звичайна сім’я, без особливих статків, але з великим серцем. І хоча ми не можемо зробити багато, ми завжди намагалися допомагати − як могли. Особливо з початком повномасштабної війни у 2022 році, коли вся країна змінилася, і разом із нею змінилися й ми. Це есе − про подію, яка стала для мене переломним моментом, хоч і виглядала на перший погляд незначною. Але саме вона змінила мій погляд на те, що таке справжня єдність, підтримка і сила українців. І найголовніше — вона змінила мене.

Моя мама − веде свій бізнес із сестрою, а бабуся все життя пропрацювала медсестрою. З початком війни вони не розгубилися. Мама одразу почала збирати речі для військових.

Спершу − теплі шкарпетки, термобілизну, батарейки, ліхтарики. Ми всією родиною перебирали речі, пакували коробки. Навіть я, хоч була ще зовсім дитиною, відчувала, що роблю щось важливе. Бабуся передавала свої невеличкі заощадження на ЗСУ. Вона як медик добре розуміла, що фронту потрібні не тільки бронежилети, а й аптечки, кровоспинні засоби, турнікети. Вона часто повторювала: «Кожна гривня може врятувати чиєсь життя».

І хоча це були лише дрібні внески, ми ніколи не думали, що робимо щось дріб’язкове. Бо таких, як ми − мільйони.

Одного разу, коли ми разом із мамою віднесли чергову посилку до волонтерського центру в нашому районі, я побачила там молоду жінку з маленькою дитиною. Вона стояла в черзі за гуманітарною допомогою. Дитина була брудна, у тоненькій курточці, хоч надворі вже був холодний листопад. Мама підійшла до тієї жінки, заговорила. Виявилося, що вона приїхала з Харкова, втекла під обстрілами. Її чоловік був на фронті, а вона сама залишилася з дитиною, без дому, без грошей. Мама принесла їй із багажника наш старий дитячий одяг, який ми якраз мали передати у пункт збору. Жінка почала плакати. А я вперше в житті побачила, як сльози можуть бути не тільки від болю, а й від вдячності. 

Того дня я зрозуміла, що справжня допомога − це не завжди гроші, не завжди героїзм на передовій. Це щось більше. Це коли людина не проходить повз чужий біль. Коли чужий біль стає твоїм.

Я ще довго думала про цю жінку і її дитину. Чи знайшли вони житло? Чи все в них добре? Мені хотілося зробити більше. Хотілося, щоб усі діти в Україні мали дах над головою, тепло, безпеку. Тоді я зрозуміла: я хочу бути волонтеркою. І навіть якщо я ще мала, я можу почати з малого.

З того моменту я почала допомагати мамі частіше. Ми разом робили дописи в соцмережах, шукали знайомих, які могли б передати щось на фронт. Я вчилася розповідати людям, чому навіть маленька допомога важлива.

Коли ми зібрали на дрон завдяки збору в соцмережах і маминій ініціативі − я плакала від радості. Бо знала, що це не просто техніка − це чиєсь врятоване життя. Ця подія − зустріч із тією жінкою − змінила мене. Вона зробила мене дорослішою. Я перестала думати тільки про себе, про свої проблеми, школу, оцінки. Війна вчить жити серцем. Вона показує, що ми всі пов’язані невидимими нитками допомоги. Якщо одна нитка обірветься − система не витримає. Але якщо кожен триматиме свою − ми вистоїмо.

Я часто думаю, звідки в українців така здатність допомагати одне одному. Напевно, це закладено в нашій культурі. Ми народ, який пережив Голодомор, репресії, окупацію, революції.

І ми щоразу вистоювали не завдяки, а всупереч. Завдяки єдності. Завдяки силі допомоги. Тепер, коли я бачу новини, де люди збирають гроші на авто для ЗСУ, де діти малюють малюнки і передають захисникам, де бабусі печуть пиріжки для бійців, − я розумію, що це і є наша сила. Не в кількості зброї, а в єдності.

Я вже знаю, ким хочу бути. Я мрію стати журналісткою або письменницею. Я хочу розповідати світові про українців. Про те, як ми не здавалися. Як підтримували одне одного. Як прості родини, такі як моя, робили все можливе, аби допомогти.

Можливо, я напишу книгу. І в тій книзі буде розділ про маму, яка віддала останнє пальто переселенці. Про бабусю, яка жертвувала пенсію, щоб купити бинти. Про себе − маленьку дівчинку з Дніпра, яка зрозуміла, що допомога − це не обов’язок, а стан душі. Я дивлюся у майбутнє з надією. Я знаю, що воно буде важким. Але також я впевнена, що ми  вистоїмо. Бо ми вже стали іншими. Ми стали міцнішими, добрішими, уважнішими до чужого болю. Ми навчилися тримати одне одного за руку в темряві. І ця темрява не лякає, коли поруч − тепло людського серця.

Сьогодні, озираючись назад, я бачу, як ця подія − одна проста зустріч у волонтерському центрі − змінила моє життя. Вона стала точкою відліку.

З того моменту я зрозуміла: справжня сила − в доброті. І кожен із нас має силу допомоги − просто треба захотіти її застосувати. Моя родина − приклад для мене. Вони навчили мене головного: бути людиною. Навіть у найважчі часи не втрачати людяності. І я щиро вірю, що це − основа майбутнього нашої країни.