Вікторія В'ячеславівна жила під Харковом, від обстрілів ховалась у підвалі в сусідів. Довго не могла виїхати, бо не хотіла залишати собаку. Донька через війну вчасно не зробила операцію, тому тепер має онкологію 

У перший день війни я дуже перелякалась, відразу до дітей почала дзвонити. У них дуже маленька дитина. Вони з переляку, зпросоння розбудили дитину, сіли у машину, сказали: «Давай, мамо, поїхали». Я відмовилась. Сказала, щоб виїжджали скоріше. Вони в місті самому жили, я на околиці. Так розлучились - і по сей день в різних містах. 

Донька повинна була 25 лютого на операцію лягти. Війна ці плани зрушила, це все затягнулося, і зараз це все дуже печально. Треба було все робити вчасно, а зараз вона виїхала і на безплатному лікуванні у Німеччині, по програмі. У доньки онкологія розвинулась. А якби зробили 25-го, нічого б цього не було. Розумієте? Тому війна вбиває не тільки ракетами. Дуже важко це.

В будинок прилетіло - будинок розрушений, повністю пошкоджений, садиба розрушена. Дуже близько підійшов фронт, дуже гарячим був.

Був тільки газ, світла не було. Їжу волонтери возили. Магазини закрилися, там в зоні досяжності магазини за три кілометри, тому дуже складно було вижити. Були свої запаси, ділянки земельні. Так оце і трималися. Але тоді не до їжі було. Як чесно, то їсти не хотілось, то й ніколи їсти було. 

Підвал був у моїх кумів, друзів у сусідньому домі. Бігти далеко було, то ми вже перебрались до них. Тільки зайдеш в хату сісти повечеряти, як починаються вибухи і здригаються вікна – біжим у підвал. Тому їсти ніколи було. Отак всю ніч сутки безнастанно й бігали. Там мішки - ні на чому було спати, не облаштований підвал, сирий. Словом, почалися загострення коліна і все інше. Вже не тепло було, хоч і вдягалися добре. Вже восьмий день, мабуть, був без сну. Потім уже без сил отак вже десь заснула, і мені такий сон приснився короткочасний, який я на все життя запам’ятаю. 

Наснилось, що ми в домі - вся родина разом: і діти, і батьки, і бабуся. Світло у всіх кімнатах, хоча вже вісім днів не було світла. Вікно відкрите, немає штор. І я  бачу: їдуть російські танки - на нас рухаються, на дім. Я з переляку, що всі безпомічні - старі, діти, і я одна як голова сім’ї. Відчуваю, що повинна їх захистити якось, тому намагаюсь погасити світло. Я бігаю по всіх кімнатах, б’ю по вимикачам, а воно не вимикається. Я думаю: ну все, зараз щось станеться. У мене жахливий панічний страх… Але так я його і не вимкнула.

То я собі вирішила: я впевнена, що все буде добре. Якщо нас не подолати, світло наше не погасити навіть танками. Я всім розказую: це було так яскраво – такий сон.

Хліб привозив місцевий наш Кулиничівський завод, воду безкоштовно давав набирати зі своїх скважин. Бо в домі ж води не було. Три тижні десь так прожили. Потім виїхали. Я, може, не зважилася б так швидко - ще б терпіла. Але донька дуже нервувала, а їй не можна було в такому стані, і я змушена була виїжджати. І слава Богу, бо потім ще гірше почалося. 

Коли виїжджали, була проблема з собакою. Неможливо було виїхати під обстрілами, перевізників мало було. Але знайшлися люди, які ризикували. «Газеллю» дозволили собаку взяти. Так і виїхали. Якраз на Полтаву вивозили всіх бажаючих.

Нас прихистили, дякуємо. І роботу тут знайшли. Допомагали як могли. Люди дуже чуйні: допомагали і харчами, і одягом - усім. Навіть собаку терпіли. У собаки досі психічні порушення: боїться, що її кинуть, боїться обстрілів, ховається у шафу. Велика собака, і нічого не можна зробити. Ні ліків ніяких не радять, нічого. Так і живемо, але вона член сім’ї, тому повинні терпіти.

Думаю що війна закінчиться скоро. Ми в це віримо, чекаємо весни. Думаємо, що весною буде полегшення, а далі буде деякий час ще. Це ж все одразу не вирішиться. Думаю, може і пару років, а вже загострення не буде, не буде небезпеки такої. Мені так хочеться. А там хто знає? Ми віримо у ЗСУ, віримо в нашого головнокомандуючого, Президента. Дякувати Богу, така підтримка всіх волонтерів і всіх, хто надавав гуманітарну допомогу. Це неймовірно.