Барихін Володимир, 16 років, учень 11-А класу КЛ № 4, м. Кривий Ріг

Вчителька, що надихнула на написання есе - Іванюк Елеонора Павлівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна – це завжди горе. Мабуть, ніхто не стоятиме осторонь від тих проблем, які з собою приносять бойові дії взагалі, а у твоїй країні й поготів.

Наша родина з початком війни залишилася в Україні. Ми мали можливість виїхати за кордон, але, враховуючи стан здоров’я моїх бабусі та дідуся і віддаленість лінії фронту від нашого міста, батьки вирішили залишитися в Україні.

Була весна й, оскільки ми живемо в приватному будинку з городом, то мої оптимістично налаштовані батьки «посадили» увесь город, сподіваючись, що війна не триватиме довго. Ми з сестрою, звичайно, їм допомагали і намагалися не панікувати від новин, які надходили щодня.

У нашому домі є підвал, тому в перші ж дні військової агресії ми облаштували його як укриття, щоб відчувати відносну захищеність під час сигналу тривоги. Разом створили там запаси всього необхідного: питної води, продуктів з довгим терміном зберігання, склали одяг, декілька теплих ковдр. Коли було дуже холодно, довелось розпалювали пічку-«буржуйку», для цього я щовечора рубав дрова та був відповідальним за розпалку.

Я навіть винайшов власну конструкцію для печі, щоб дрова загорялись якнайшвидше та безпечніше.

Якийсь час у нас гостювала рідня з іншого міста. Я чув, що вони дуже налякані, бо в них двоє маленьких дітей і в себе в місті вони стали свідками руйнівних вибухів. Трохи згодом вони виїхали до Польщі, намагаючись бути подалі від жахів війни.

Багато наших знайомих вступили до лав ЗСУ, щоб боронити рідну землю від загарбників. Якщо армія «сусідів» зазіхає на дім, мову та волю, вбиваючи навіть дітей, руйнуючи мирні міста, – мало хто може залишитися байдужим до цих обставин.

Мій тато не пішов воювати через стан здоров’я, але продовжив працювати, щоб мати змогу допомагати нашим бійцям,забезпечував необхідним райони, які знаходились впритул до лінії фронту. Неподалік нашого дому тато з друзями облаштував приміщення для надання притулку біженцям з окупованих територій.

Моя мама неодноразово готувала смаколики для військових із зони бойових дій, приймала речі, які б підійшли для пошиття розгрузок, підсумків для бійців ЗСУ.

Моїй родині пощастило: ці складні часи ми переживаємо разом, нероздільно. Але понад півроку з нами живе мій молодший двоюрідний брат. Його батьки – військовослужбовці-медики. Вони несуть службу в Харкові – одному з найбільш зруйнованих війною міст України. Щоб їх син був у більш безпечному місці, не зазнавав стресу від частих вибухів та сирен, мав змогу вчитися в комфортних умовах, хоча й дистанційно, мої батьки запропонували залишити його у нас. Він дуже жвавий, емоційний та гамірний, мені важко спіймати та утримати його увагу, але я розвиваю в собі такі риси як терпіння, стриманість, уміння досягати мети та уміння слухати та чути. Раніше я про це не замислювався, але «кузен» змусив мене працювати над собою, над своїм розвитком.

Війна в Україні триває вже понад 8 років. За цей час я встиг вирости, закінчую навчання в школі, часто думаю про своє майбутнє. Події останнього року дуже згуртували нашу родину, усіх наших родичів, друзів, знайомих. Кожен готовий відгукнутися на найменше прохання про допомогу, став більш відвертим, емоційним, терплячим. Я хочу продовжувати свою освіту в Україні, бо я люблю своє місто, свою родину, друзів. Зараз я сподіваюся на краще, бо війна навчила нас жити більш повним життям, цінувати навіть маленькі радощі та надбання. І я розумію, що ким би я не став – я буду працювати для своєї України, допомагати у її відбудові, сприяти розвитку, новим досягненням.