Голиш Адріана, КЗВО «Луцький педагогічний коледж» Волинської обласної ради, 1 курс

Викладачка, що надихнула на написання есе — Бортнюк Тетяна Юріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ще 1000 днів тому я навіть не уявляла, що відбудеться повномасштабне вторгнення росії в Україну. Пам’ятаю весь жах своєї розгубленості, страху та болю. Тоді я закінчувала 9 клас маленької, сільської школи. Згадую перші звуки повітряних тривог, вибухів та обстрілів. Це зароджувало в кожного з нас невпевненість у наступному дні.

Одним із найболючіших у мене й досі залишається спогад про те, як вперше над нашою місцевістю була збита ворожа ракета. Після цього всі активно почали збирати тривожні валізки, облаштовувати укриття, і багато знайомих виїхали за кордон.

Попри це, люди, які дійсно розуміли всю небезпеку, почали згуртовано займатися волонтерською діяльністю. Чоловіки цілеспрямовано ставали в черги до воєнкоматів. Жінки та діти теж не залишалися осторонь — почали інтенсивно плести сітки, робити окопні свічки, коктейлі Молотова, донатити на техніку, готувати їжу не тільки для фронту, а й для постраждалих від бойових дій у нашій неньці Україні.

Я також брала участь у цій допомозі. У моїй школі, що у селі Мирне, з початку війни проводяться різні заходи на підтримку ЗСУ: благодійні ярмарки, щоденне плетіння сіток, збори на потреби армії, виготовлення окопних свічок та інше.

Зниклий безвісти родич — це тяжке випробування, яке неможливо описати словами. У цей момент у кожного з членів родини, друзів, знайомих, сусідів у серцях горить маленький вогник надії, що дає шанс — людина жива і скоро повернеться додому.

Моя близька людина теж не залишилась байдужою — стала на захист своєї Батьківщини. На полі бою він захищав нас і нашу країну, де був тяжко поранений. Побратими винесли його з пекла на собі. Після тривалого лікування та реабілітації він знову став до лав захисників. Під час виконання чергового завдання його доля стала невідомою. Він зник безвісти, не залишивши по собі жодного сліду. Але ми не втрачаємо надії, що він живий і повернеться в рідне село, де на нього всі чекають.

Від усіх цих подій ми живемо з постійним відчуттям тривоги за долю своїх рідних і нашої країни. Війна принесла багато горя в родини, які втратили своїх жінок, чоловіків, синів і дочок. Майже щодня ми проводжаємо полеглих живим коридором.

Дивлячись на жахи війни на сході країни, приходить усвідомлення: мій шлях не такий важкий порівняно з тими, хто пережив пряме зіткнення з війною. З тими, хто бачив, як руйнуються багатоповерхівки, як витягують людей з-під завалів, не завжди живими, як евакуювали населення, щоби врятувати їхні життя. Війна змушує не просто жити — виживати.

За ці 1000 днів війни я змінила не лише свою свідомість, а й погляди на майбутнє. Вони надихнули мене обрати професію вчителя. Бо хто, як не вчитель, виховує в дітях патріотизм і любов до Батьківщини?

Моя мета як майбутнього вчителя — навчити дітей цінувати кожен день і кожну хвилину свого життя.

Війна — це тяжке випробування, яке змінює не тільки світогляд, а й внутрішній світ людини. Вона змінює погляди на все. У майбутньому я бачу себе вчителькою, яка відновлює надії і навчає нове покоління — покоління, здатне побудувати мирне й спокійне життя для себе та України.