Мені 53 роки, я інвалід третьої групи, не працюю, живу в місті Добропілля, в своєму будиночку.
Війна – це страх, жахіття. Ми дуже переживали. Води не було. У нас уже два роки немає води - возять технічну, а питну купуємо. Їжа є - гуманітарну допомогу дають, є небагато городу: картопля, огірок, кабачок. Так і живемо. Вугілля немає - я його купляю, але зараз вже купити не можемо, тому що дуже дорого. Я на одну пенсію живу - роботи немає.
Я онуків вивозила, потім повернулася: туди і назад. Донька забрала дітей і поїхала. Тепер ми не разом. Дуже сумую за онуками - вже майже два роки не бачилися.
Не бачу ніякого майбутнього: чим далі - тим гірше.
