Лежепеков Кирило, 14 років, Костянтинопольська гімназія, с.Костянтинопольське (Острівське)
Есе «Один день»
Я, Лежепеков Кирило, звичайний 14-річний хлопець. Проживаю в мальовничому селі Костянтинопольське (Острівське) Мар’їнського району, неподалік від «лінії розмежування».
Це зараз я майже дорослий і можу розповісти, що відчував в той час, в дитинстві, коли почалася війна…
Найпрекрасніша пора року – весна. Природа пробуджується, квітне, буяє фарбами, пригріває весняне лагідне сонечко, здавалося б, все чудово… І саме в ці світлі моменти мого життя вривається війна, ніби чорна богиня на великій колісниці пронеслася і залишила за собою шлейф горя, розпачі, печалі, непорозуміння.
Почалося щось незрозуміле для мене: батьки уважно стежать за новинами, матуся збирає документи, речі, тато у підвалі споруджує лави, настили. Всі насторожені, як дорослі, так і підлітки. Постійно ведуться якісь бесіди, телефонні дзвінки, приїжджають рідні з Донецька…
Вже я почав хвилюватися і розуміти, що відбувається щось страшне, коли вулицею нашого села пройшла колона бойової техніки. Почали в нашому селі з’являтися люди у військовій формі. Вони були повсюди, (як мені тоді здавалося): у магазині, на дорозі, на річці, в лісі… На моє питання : «Що відбувається?», конкретної відповіді не отримав. Старший брат сказав, що почалася війна.
Війна…та це ж не та «війна», у яку ми гралися з хлопцями, шпуляли пульками з проволоки, стріляли з дерев'яних чи іграшкових автоматів, пістолетів! Ні! Невже це відбувається насправді?
Здається, що це страшний сон, ти зараз розплющиш очі – і нічого не буде: не грохотатимуть міномети, не гудітимуть танки, не літатимуть через нашу хату «гради», і вона не буде трястись, як картонний будиночок.
Ні! Це все відбувається наяву. І війна ввірвалася в наше спокійне розмірене життя. Перевернула все з ніг на голову.
Цей момент став переломним у моєму житті.
Я почав розуміти тривогу батьків, їхній чуткий сон, зібрані речі і документи. Можливо, в той час моє дитинство і закінчилося.
Вже всією родиною ми слідкували за новинами. З обережністю виходили на вулицю, виїжджали за територію села з паспортами, хоча раніше цього не було. Всі стали якимись-то настороженими, заляканими, боязкими. Інколи я навіть порівнював себе із зайцем, який боявся власної тіні.
Я почав із захопленням вивчати історію України. Кожного століття до нас «у гості» навідується вона – війна.
На початку ХХ століття – перша Світова, в середині ХХ століття – Друга світова війна, і ось вона війна прийшла вже на початку ХХІ.
Війна – це найстрашніше, що могло статися з нами, з людством. На мій погляд, хтось вирішує свої проблеми, задовольняє власні амбіції ціною людського життя. До цього часу я не міг сказати, що таке «війна», так як не мав уявлення про це. Зараз я розумію, що війна – це непорозуміння, яке не хочуть чи не можуть вирішити мирним шляхом. Прикро, що страждають ні в чому невинні люди.
