Мені 68 років, маю чудову сім'ю, п'ятеро дітей. Я працювала з 1970 року. Здобула медаль «Мати-героїня», дуже її бережу. Я навіть одержала дострокову пенсію. Я маю свій город, вирощую для себе і так живу.
Ми отримували гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Давали гарні великі коробки, у яких був цукор, чай, консерви. Зараз, якщо я купую буханець хліба, то це на тиждень. Приходжу в магазин і дивлюсь на все з подивом. Я не скажу, що ми раніше жили добре, але була стабільність.
Коли почалася війна, мамі було 92 роки, вона ходила на ходунках. Ми ховалися до підвалу і доводилося носити її на руках. Ніхто не знав, буде у нас завтра будинок чи ні.
Коли обстріляли вулицю Островського, там був хлопчик п'яти років від народження. Йому подарували м'ячик, і він вийшов пограти. Я знала цього хлопчика. Його не стало. Мені байдуже, звідки летіло, але дитини немає.
Я мрію, щоб все це закінчилося, щоб я могла поїхати до Луганська. Раніше ми могли щодня поїхати з дітьми на атракціони. Було спокійно, а зараз сидимо з онукою та дивимось телевізор. Ми не можемо нікуди піти. До лісу, на рибалку не можемо. Ніхто не знає, де знаходяться міни.
