Юлія Мелешко, 10 клас
Одеський економічний ліцей 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Музиченко Наталія Олександрівна 

"Тисячу днів війни – це історія про втрати"

Перший день. Другий. Третій. Десятий… Люди давно втратили спокій, але календар вперто відлічує кожну хвилину болю. Ще один день – і ще одне життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Ще один тиждень – і ще одна родина втратила когось із рідних. Кожна нова цифра – це як удар, що залишає свій слід. Хтось вже не може дивитися на цей нескінченний годинник днів, хтось здригається від кожної нової дати, а хтось закриває очі, ніби від цього війна зникне. Але вона продовжується. І змінює всіх. Ранок починається не з кави, а з тяжкої  звістки. Чи почуєш сьогодні голос тих, кого любиш? Війна триває, і разом з нею продовжується й наша внутрішня боротьба.

Війна звучить по-різному для кожного. Для когось це гуркіт вибухів, що роздирає небо, для інших – це тиша, що нестерпно давить у вухах, коли чекаєш новин про рідних.

Війна – це боротьба. І навіть у тилу вона для кожного своя. Хтось бореться за право говорити рідною мовою, коли навколо лише чужа. Хтось бореться з внутрішнім страхом і відчаєм, коли близька людина на фронті, а ти залишаєшся чекати, вірити й молитися. А хтось веде битву за власне життя, за те, щоб вранці відкрити очі і продовжувати дихати, попри весь біль і втому.

Усе, що було звичним і простим, тепер обростає великим тягарем, який  неможливо нести без підтримки.

Ось дівчина бачить похорон військового і дивиться в бік, щоб не зловити погляд людей, які втратили все. Ось чоловік допомагає незнайомцю в окупації, якого ніколи б не зустрів у мирному житті, але війна стирає всі кордони і об'єднує навіть чужих. Кожен вчиться виживати заново. Кожен день, як маленька перемога – невидима, можливо, незначна, але така важлива.

Дні тягнуться нескінченно, але з кожним з них серце обростає шрамами. Люди стають схожими на дерева, обпалені вогнем, але все ще живі, все ще зеленіють навіть на попелі.

Їхні очі бачать більше, ніж будь-коли, але від цього погляду лише тяжче. Бо як дати раду цьому всьому? Як пережити? Як не втратити себе?

Але десь у душі живе надія. Надія, що одного дня цей відлік зупиниться. Що більше не буде цих безжалісних цифр. Що настане день, коли буде тиша – не від страху, а від миру. Коли зможеш обійняти рідних, поговорити, сказати, що любиш, не боячись, що це може бути востаннє.

Війна триває. І кожен день – це боротьба. Але ми живемо. Ми продовжуємо. Бо навіть серед цього мороку десь мерехтить світло. І доки воно є, ми будемо йти вперед, хоч би як не боліло. Час починати зворотній відлік.