Белінська Єлизавета, 10 клас, Ліцей імені Костянтина Могилка, м. Бориспіль

Вчителька, що надихнула на написання есе — Скрипник Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

П’ята ранку 24 лютого 2022 року повністю перевернула мій світ на 180 градусів. В ту ніч я наче щось відчувала, щось, що не давало мені спати, тому я чітко почула звук сигналізації, який спрацював у машин. Тоді це змусило мене встати та подивитися у вікно, бо всі машини під вікном не могли замовкнути.

Вид з вікна в ту мить чітко викарбувався в моїй пам’яті: здавалося, що вулиця була надто безлюдна і спокійна. Незважаючи на звуки машин, які згодом затихли — жодної людини, жодного транспорту, жодної бездомної тварини. Відчуття було неприємне, як щось гірке на кінчику язика.

Тато, почувши, що я встала, зайшов у кімнату і сказав продовжувати спати. Проте сон так і не знайшов мене того ранку. Незабаром я знову встала — але, на жаль, це вже було від вибуху.

Нерозуміння і шок почали заповнювати думки, а становище лише погіршувалося, коли тато пішов з квартири у невідомому напрямку…

Голоси репортерів і журналістів лунали з телевізорів і телефонів. Слово, яке нещодавно було лише в підручниках з історії, стало нашою реальністю — слово, про яке я й подумати не могла навіть у кошмарах.

На той момент я ще не знала, що той ранок буде останнім за декілька днів, коли я побачу тата. Він пішов захищати країну. Хоча ні — він сказав, що пішов захищати нас.

Щось настільки контролювало розум та тіло, що навіть не було часу на сльози. Було лише нерозуміння — наче я була глядачем, спостерігаючи за подіями, які траплялися не зі мною.

Мені вдалося побачити тата лише через день, щоб разом з мамою передати йому речі на фронт. Але вираз його обличчя не був сумним — очі палали вогнем, а на вустах грала усмішка, яка мала заспокоїти нас.

З кожною хвилиною було все страшніше залишатися вдома, біля столиці. Мама вирішила їхати до мого хрещеного на дачу, проте це було не найкраще рішення. Ми перебували там півтора тижні, й за цей час чули звуки літаків, які дуже низько пролітали над будинком, на власні очі бачили палаючий літак, коли йшли в магазин — і бажали, щоб це був лише страшний сон.

Ми поїхали за декілька днів до того, як у сусідній Баришівці підірвали міст.

Після повернення додому ми з мамою перевіряли двері квартир, щоб не було міток — адже більшість мешканців поїхали й не могли зробити це самостійно. День за днем минав повз, не було відчуття реальності. Безлюдні вулиці, порожні полички в магазинах, звуки вибухів, відсутність стабільності й ілюзії миру, яка ще зовсім недавно здавалася нормою — усе це впливало на фізичне й ментальне здоров’я.

Ми з мамою передавали необхідні речі військовим, наприклад їжу, донатили, перевіряли вулиці на наявність міток, які могли допомогти ворогу, й робили все, що могли для створення кращих умов у скрутний час.

Попри обставини, події війни, навпаки, допомогли патріотизму не просто прорости, а й розквітнути.

Я б збрехала, якби сказала, що іноді не хотілося сховатися, зажмурити очі й прокинутися, наче нічого й не траплялося. Проте реалії були іншими.

Війна змінила мене — як і тисячі людей навколо. Вона сувора: вона руйнує й губить, створює умови, які люди не здатні змінити — лише пристосуватись. Одного дня вона дає надію, а в інший — робить усе, щоб її згасити.

1000 днів війни стали для мене нагадуванням про біль, втрати й смуток. Ці дні дали мені зрозуміти, що людина може втратити все, що має. Але також — що допомога й підтримка є безцінними. Що кожна хвилина життя — дорога.

Я, якою була до 24 лютого, — зовсім не та, якою є зараз. І я сподіваюся, що колись я зможу порівнювати себе до війни й після.

1000 днів — це не маленький термін. Тому я вірю: з кожним днем ми все ближче до Перемоги.