Євгенія Володимирівна Турченко, вчитель
Харківська гімназія №25

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Розуміння того, що трапилось, досі немає…

24 лютого 2022 року! Саме цей день став початком для низки щоденних випробувань: випробувань на міцність тіла, психіки, свого характеру та сили духу, міцність людських взаємовідносин, перевіркою на дружбу, на вміння співчувати, екзаменом на людяність.

Питання «Що робити?» не виникало: треба йти якнайшвидше до школи, бо почали збігатися люди. День 24 лютого пролетів, як одна мить: розмістити людей, заспокоїти їх, сказати декілька добрих слів, просто посміхнутися їм. Думки про паніку не приходили, адже зовсім не було часу для подібного. Практично одразу я зрозуміла, що тут, у школі, саме в даний час, я на своєму місці!

Перші декілька днів були дуже насиченими і в емоційному, і в фізичному плані: кількість людей збільшувалася, кожному знаходили місце для відносного відпочинку, для кожного підбиралися слова підтримки.

Коли я дивилася в обличчя дорослих, дітей, коли я бачила сльози розпачу, мої емоції були зосереджені тільки на тому, щоб якось допомогти всім, тому на зрощування своїх страхів не було вільної хвилинки. Так пролетіло перших дев’яносто днів війни…

Вдячна цим буремним довгим дням мого життя, бо я стала сильніше, мудріше, толерантніше; вдячна всім, хто поруч (навіть за сотні-тисячі кілометрів), за тепло душ та підставлене плече, за чуйність та щирість, любов і турботу, альтруїзм та нескінченний оптимізм!

Окрема сторінка мого шляху – це донорство. З 1 червня 2022 року (в День захисту дітей) і по теперішній час кожні три місяці я здаю кров для наших хлопців.

Так, не буду лукавити: здавати кров (або її компоненти) доволі хвилююче, бо бувало таке, що самопочуття було не дуже. Просто це те найменше, що я можу зробити в такі важкі для України часи. Я відчуваю, що я на своєму місці живу та щось роблю задля перемоги саме тут і зараз.

Війна – страшне випробування, але вона однозначно закінчиться! І прийде час, коли ми подивимося один одному в очі і побачимо, чи змогли ми залишитися людьми!

1000 днів…. Це так мало для Всесвіту, але так багато для кожного українця! 1000 днів стійкості, незламності, нескореності та мужності…

…Війна, на жаль, триває: біль, розпач, біда, постійна тривога… Але! Життя продовжується! І наша віра кріпка, як ніколи, наша надія безмежна, як обрій! 

Закінчити своє есе хочеться віршом, який я написала в серпні 2022 року до Дня міста Харкова. Вірш, написаний болем…


Нездоланний
Півроку війна… Ти тримаєшся, рідний!
Півроку страждань, мій Харкове сильний!
Постійний крізь біль, і розпач, й розлуки…
Чекаєш на нас, простягнувши нам руки!
Ти є, моє місто, ти не можеш не бути!
Ти віриш у нас, розриваючи пути!
Ти – місто-герой, ти – скеля велична!
Ріднесенький Харків: надія одвічна!
Твій дух не зламати, і віру не вбити!
Ти – символ єднання, і нас не спинити!
Ти наш переможець, плече і підтримка!
Ти кожного серця важлива частинка!
Ти – сила, ти – віра, ти – серце країни!
Пишаються всі синами твоїми!
Не став на коліна, мій Харків незламний!
Ти вистоїш, знаю, кремінь нездоланний!
Я бачу мій Харків в тиші, на світанку,
Спокійним і мирним від ранку до ранку!
І парки зелені, і музика ллється…
Все буде, мій Харків! Це все повернеться!
Знаю, що так все і буде!