Козлицький Олександр, учень 11 класу “Харківський ліцей №140 Харківської міської ради”

Вчитель, що надихнув на написання есе: Курганська Світлана Іванівна

«Війна. Моя історія»

Важко висловити словами, як я усвідомив початок війни в Україні. Перші дні стали реальним випробуванням для мене і моєї родини. Більше року минуло, а пам`ятаю, ніби вчора. І хоча я тоді був звичайним підлітком, ця подія змінила моє життя назавжди.

Початок війни в Україні для мене став справжнім шоком. Мені довелось прокинутись о п'ятій ранку від звуків, які на той момент мені здавались схожими на вибухи. І, на жаль, це виявилось правдою. На початку конфлікту багато хто з нас вірив, що це тимчасова ситуація, і вона скоро закінчиться. Всі сподівалися на мир та стабільність. Але коли почали з'являтися перші новини про північну частину мого міста, від якої до мого дому п'ять кілометрів, реальність вдарила мене по обличчю.

До цього моменту війну я бачив лише в кіно. В це неможливо було повірити. Як таке може бути в ХХІ столітті?! Слова "війна" та "бойові дії" виглядали для мене абстрактно і далеко. Я не відчував страху, який відчували ті, хто переживав війну на передовій.

Проте з часом ситуація ставала дедалі гіршою. По новинах почали показувати реальні зруйновані будівлі, людей з пораненнями та безперервні бомбардування. Ми цілодобово сиділи в коридорі, сподіваючись, що ми вціліємо. Ми боялися вийти хоч на секунду не те що на вулицю, а хоча б у бомбосховище, бо це було небезпечно. Хоча без виходів не обійшлося, тому що на той момент у мене в сім'ї було 2 собаки, з яких одна була вже літньою.

Проживаючи у дев’ятиповерхівці на восьмому поверсі, ліфт з початку вторгнення не працював, тому татові доводилося на руках по сходах спускати собаку на вулицю.З кожним вибухом, а вони були один з одним, мені було все лячніше за тата.

Мій страх і занепокоєння росли з кожним новим звітом про загиблих та поранених, кожним вибухом, а вони були один з одним. Мої батьки почали говорити про те, що треба бути готовими до найгіршого, тому у коридорі ми сиділи в одязі, з зібраними усіма необхідними речами та їжею. Кожен вибух відчувався так, ніби він пролунав прямо біля будинку, після кожного затишшя ставало ще лячніше, від того, що ти не знаєш, що буде далі. Найстрашніший момент був, коли над нашею оселею вперше пролетів винищувач. Будинок ходив ходуном, і здавалося, що це кінець… Наші батьки в такі моменти намагалися пояснити нам,дітям, що відбувається,і допомогти пережити критичні ситуації. А також думали, як захистити нас від небезпеки.

Поступово життя моєї родини почало змінюватися. Моя сім’я знайшла можливість під час невеликого затишшя виїхати з міста. На щастя, у гаражі, недалеко від мого дому, стояла наша машина з повним баком бензину. Нам дуже пощастило з цим ,бо на той час це був просто скарб, і це й було нашим порятунком і останньою надією. Ми переїхали у південну частину нашої області до наших знайомих , де нам довелося адаптуватися до нових умов і реалій війни.

Наші сім’ї вчились берегти ресурси, були обмежені у свободі руху та діяльності, готувалися до найгіршого. Звичні розваги стали надзвичайними розкошами. Моєму братові довелося дорослішати набагато швидше, ніж це було б необхідно в інших обставинах.

Однак, наша сім'я була не єдиною, що відчула наслідки війни. Мільйони людей в Україні пережили подібні труднощі та втрати. Війна призвела до руйнування наших міст, до розлучень і втрат близьких людей. Вона вплинула на психічне здоров'я безлічі людей, залишивши тяжкі травми.

Війна стала частиною мого життя. Вона змінила моє сприйняття світу, навчила мене цінувати те, що в мене є, зробила вдячним за мирне життя, яке ми іноді беремо за належне. Вона також надихнула мене на думку про те, як я можу зробити свій внесок у покращення нашого світу, допомогти тим, хто потребує захисту та підтримки.

Війна - трагедія, і вона ніколи не повинна бути сприйнята легковажно. Моя історія показує, що вона може змінити життя будь-кого, навіть звичайного підлітка.