Притула Ірина,
Бердянська загальноосвітня школа №3
Есе "Той самий день"
Війна… Слово, яке ми чуємо майже не щодня. Звичайне для багатьох, але не для мене, бо я цілком розумію значення цих п’ятьох літер. Це ненависть, страх, біль, сум, сльози, розпач.
Усе змінилося в один день. Був звичайний липневий ранок. Сонечко тільки зійшло, вже співали пташки, віяв духм’яний вітерець і раптом…
Ми прокинулись, вийшли на подвір’я, почули вибухи. Ми всі знали, звичайно, що відбувається навколо, але до останнього хотілося вірити, що минеться.
Пройшов деякий час і я почула розмову дорослих: наше місто Мар’їнка оточили. Переді мною і зараз обличчя батьків: засмучений тато та матуся з маленькою сестричкою на руках.
Вечоріє… снаряди розриваються біля нашого будинку, на городі. Навколо все палає. Ось ніч. Ми збираємо необхідні речі, поспіхом заносимо їх в машину і, поки є можливість виїхати, залишаємо рідну домівку.
Один день, одна ніч – і вже сім років я живу надією повернутися туди, де я починала навчатися в школі, де залишились мої іграшки, мій улюблений песик, мої друзі…
Почалося геть нове життя. Батьки пристосовуються. Змінюють одну роботу на іншу, переїзди, зміна школи. Усе швидко йде!
Батьки працюють, я з сестрою навчаюся, але я переконана, що це тимчасово...
Я не знаю, як зараз виглядає мій будинок, хоча чую, що багато їх зруйновано, але я вірю в те, що моя оселя чекає на нас. Я вірю в те, що зовсім скоро я повернуся до рідної домівки, сяду на мій улюблений диван та обійму улюблену іграшку.
Я знаю – мир буде. Ми сподіваємось на це, бо багато чого зроблено, багато крові пролито, багато сліз виплакано.
Для мене мир – це моя заповітна мрія, яка, я впевнена, здійсниться. Я заплющую очі – і знову липневий день, я на рідному подвір’ї, але вже доросліша, розумніша, та, яка чітко знає що таке війна і який він – довгоочікуваний мир.
