Ми працювали на Вуглегірській ТЕС, жили нормально, будували плани. Коли почалася війна, у мами стався другий інсульт, потім третій і вона померла. Через вісім місяців помер батько.

Ми були вдома, почався обстріл. Відразу нічого не зрозуміли і побігли до вікон дивитися. Потім стало страшно. Я дуже боялася за рідних.

Сиділи в підвалі. Страх пройшов, і ми звикли. З'явилися інші цінності, переглянули все своє життя. Зараз найголовніше - щоб рідні були здорові і настав мир, щоб все повернулося, як було раніше. Я хочу жити у себе вдома, і щоб все було добре.

Людям давали гуманітарку, а завдяки нашому підприємству ми отримували зарплату. Коли у нас пропала вода, наші робітники своїми силами відновлювали. Ми стали дуже дружними, разом закривали вікна плівкою. Відразу дали плівку на вікна, потім скла і рами.

Батьки отримували продуктові набори від Фонду Ріната Ахметова. Це єдина організація, яка допомагала тривалий час.

Люди стали дуже дружними, разом закривали вікна плівкою

Коли під обстрілами ми вивозили дочку, щоб вона спокійно закінчила одинадцятий клас, було нерозуміння і страх. Ми не знали, чи повернемося назад. Коли повернулися додому, то якось звикли.

Хочеться, щоб все налагодилося і з'явилася впевненість у завтрашньому дні, щоб ми могли дожити до пенсії і няньчити онуків.