Ми працювали на Вуглегірській ТЕС, жили нормально, будували плани. Коли почалася війна, у мами стався другий інсульт, потім третій і вона померла. Через вісім місяців помер батько.
Ми були вдома, почався обстріл. Відразу нічого не зрозуміли і побігли до вікон дивитися. Потім стало страшно. Я дуже боялася за рідних.
Сиділи в підвалі. Страх пройшов, і ми звикли. З'явилися інші цінності, переглянули все своє життя. Зараз найголовніше - щоб рідні були здорові і настав мир, щоб все повернулося, як було раніше. Я хочу жити у себе вдома, і щоб все було добре.
Людям давали гуманітарку, а завдяки нашому підприємству ми отримували зарплату. Коли у нас пропала вода, наші робітники своїми силами відновлювали. Ми стали дуже дружними, разом закривали вікна плівкою. Відразу дали плівку на вікна, потім скла і рами.
Батьки отримували продуктові набори від Фонду Ріната Ахметова. Це єдина організація, яка допомагала тривалий час.
Коли під обстрілами ми вивозили дочку, щоб вона спокійно закінчила одинадцятий клас, було нерозуміння і страх. Ми не знали, чи повернемося назад. Коли повернулися додому, то якось звикли.
Хочеться, щоб все налагодилося і з'явилася впевненість у завтрашньому дні, щоб ми могли дожити до пенсії і няньчити онуків.
