Упоряджену трикімнатну квартиру в центрі Донецька я обміняла на занедбаний будинок в Мирнограді (до перейменування — Дімітров), а успішний туристичний бізнес – на хліб зі свинями й нутріями.
До розвалу Союзу я працювала інженером-електриком в одному з проєктних інститутів шахтарської столиці. У перебудовні роки, коли установа втратила свою актуальність, довелося шукати нову роботу. Пішла в туристичний бізнес. Спочатку була найманим працівником, пізніше відкрила свою фірму.
А потім почалася війна. У червні я разом із чоловіком Олександром, дочкою Христиною і сином Йосипом поїхали до друзів у Мирноград, що знаходиться в 60 км від Донецька.
Як і всі, тоді думала, що пройде тиждень-другий, усе владнається, і всією сім’єю повернуся додому. А прожили цілих 10 місяців. В одній кімнаті вчотирьох.
Але коли зрозуміли, що дороги назад немає, то стали замислюватися про власне житло в місті, яке нас прихистило. Недалеко від місця мешкання друзів знайшли занедбаний будиночок, а коли привели його в порядок, зробили ремонт і звели прибудову, переїхали.
Коли питання з житлом було закрите, з’явилося наступне – де і ким працювати? У Мирнограді населення всього лиш 50 тисяч, тут роботи і для місцевих немає, не кажучи вже про переселенців. Спочатку ми намагалися займатися виготовленням тротуарної плитки. Але цей бізнес не пішов. Ми почали займатися тваринництвом.
Налинула війна, і радикальні зміни в долі спричинили сильний стрес, і як грім серед ясного неба страшний діагноз – рак молочної залози.
Це було влітку 2014 року, якраз у самий пік війни. Хвороба розвивалася дуже швидко, тому я не зволікала з операцією. Було два шляхи: вмирати або жити. Обрала другий варіант. Нехай я зараз інвалід третьої групи, але я жива.
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
