Зараз знаходимося в Ізраїлі, але скоро повернемось до Харкова. Збираємо гроші на квитки. Війна розділила наше життя на «до» і «після». Ми виїхали в березні 2022 з рідного міста до Охтирки, яку, як виявилось, теж бомбили. Тому в мене була паніка і істерика, що не туди ми виїхали. Тому влітку вирішила їхати за кордон. Так ми опинилися в Ізраїлі. Але через тиждень після нашого приїзду в Ізраїль теж було загострення. Знову вибухи, сирени. І так на впродовж року. Зараз збираємось додому, бо ми потрібні тільки в Україні. Надіюсь рідна земля нас зцілить.     

Морально було все дуже важко. Пожежі, які бачили з вікон. Як ми з донькою падали на сходах, біжучи по темних сходах до підвалу. Була відсутність води, їжі та ліків. А коли почали літати зі страшним свистом літаки і після них вибухи, вирішила кудись їхати та рятувати дітей.

Згадуємо з мамою історію з вушними паличками. На початку війни в мене гостювала мама. Коли я вирішила кудись їхати, то повкидала в пакет документи на дітей, паспорт, підгузки, спідню білизну, ковдру, зубні щітки. І кричала мамі, щоб збиралася і брала тільки те, що необхідне. Мама взяла тільки гаманець і ліки, які ще були.  А вже місяців через два вона в куртці зимовій з карману витягла вушні палички і здивувалася, звідки вони тут взялися. А я впізнала ту пачку. Бо коли я намагалася купити їжу в ближньому магазині, то там були пусті полиці. Але було 2 пачки підгузків і вушні палички. То я їх вхопила, бо думаю візьму, що є. Принесла додому і поклала на стіл свої покупки. І мама коли одягалася і збирала в паніці речі з собою вхопила ті палички. Але зовсім це не пам'ятає. Тому ми кожен раз згадуємо ті палички.