Ми з сім'єю перебуваємо в Олексієво-Дружківці. Нікуди не виїжджали. У мене є чоловік, донька, онуки.

Вдома нас застала війна. З преси дізналися, з телебачення. Страшно було. Не думали, що таке станеться. Я плакала, тиск піднявся сильно.

Постійний страх через вибухи. Мене підкидає від них. Не живемо, а існуємо. Хочеться миру, щоб люди всміхалися, милувалися сонцем, природою, а не жили в постійному страху.

Дивитися шкода на людей, які постраждали сильно, які залишаються без житла. Майже в кожній сім'ї є загиблі. Роз'їхалися люди близькі. Сестра моя поїхала.

У нас ліків достатньо було. Аптеки працювали. Ми без таблеток не живемо. Заспокійливі п'ємо і від тиску препарати. Гуманітарку нам видають. Дякуємо щиро за те, що нас підтримують. Волонтери ставляться нормально. Але шкода діточок, стариків, та й молодь – вчилися, працювали б. А тепер що нас чекає?

Можливо, і доведеться виїжджати. Поки терпимо. Надію маємо, що закінчиться цей жах. Та й куди нам їхати? Виїжджати потрібно конкретно кудись, ще й із грошима. А якщо живеш на пенсію мінімальну і в тебе хворий весь організм, кому ти потрібен? Наші люди повертаються. Все ж таки дім є дім. А деяким людям уже й вертатися нікуди, бо житла нема.

Не знаю, як і коли війна скінчиться, але чекаю на це щодня. Я світла не бачу поки що, а хочеться побачити внуків і дітей щасливими, і щоб довго жив мій чоловік на цьому світі.